— А! Та вже ж, — мовила вона, — я розумію.
Вона понурила голову і скількись часу мовчала. Матьє не міг стерпіти цю журбу, яка навіть докором не була.
— Здається, з вами колись було таке. Гомес мені казав, — грубувато відгукнувся він на її думки.
— Авжеж, колись…
Зненацька вона підвела погляд і стрімко додала:
— Знаєте, це дрібничка, якщо вчасно похопитися.
Вона забороняла собі судити його, вона відкинула будь-який осуд, будь-які докори, було в неї тільки одне бажання — втішити його.
— Це дрібниця…
Вона хотіла було усміхнутися, з надією поглянути в майбутнє; тільки вона одна носитиме траур за цією крихітною й таємною смертю.
— Послухайте, Саро, — сказав Матьє роздратовано, — спробуйте мене зрозуміти: я не хочу одружуватися. Це не через еґоїзм: шлюб, як мені здається…
Він затнувся: Сара була заміжня, вона вийшла за Гомеса п'ять років тому. Трохи помовчавши, він докинув:
— Крім того, Марсель не хоче дитини.
— Вона не любить дітей?
— Вони її не цікавлять.
Сара ніби збентежилася.
— Так, — мовила вона, — так… Тоді й справді…
Вона взяла його за руки.
— Мій бідолашний Матьє, ви, мабуть, так засмутилися! Я хотіла б вам допомогти.
— От-от, — сказав Матьє, — ви в змозі допомогти нам. Коли у вас були ці… оці прикрощі, ви до когось ходили, здається, до якогось росіянина.
— Так, — відказала Сара. (Вона перемінилася на лиці). — Це було жахливо!
— Справді? — тремтячим голосом поспитав Матьє. — Це… це дуже болить?
— Та ні, не дуже, але… — жалібно сказала вона. — Я думала про малюка. Знаєте, цього хотів Гомес. А в той час, як він чогось хотів… Та це було жахливо, я ніколи не… Зараз нехай би він і навколішки благав мене, та я ніколи б цього не повторила…
Вона зиркнула на Матьє розгубленим поглядом.
— Вони дали мені маленький згорток і сказали: «Кинете це в помийну яму». В помийну яму! Наче дохлого щура. Матьє, — сказала вона, міцно стискаючи його руку, — ви самі не знаєте, що збираєтеся вчинити!
— А коли пускають дитину на світ, хіба знають більше? — люто поспитав Матьє.
Дитя: на одну свідомість більше, маленький безглуздий відблиск, який літатиме кружкома, битиметься об стіни й уже не зможе втекти.
— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.
Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.
— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.
Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.
— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.
— А іншого когось ви не знаєте?
— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.
— Гадаєте, він погодиться?
— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.
— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?
— Раніше він брав до двох тисяч марок.
Матьє зблід:
— Це ж десять тисяч франків!
Вона хутко додала:
— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.
— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.
Він питав себе: «Де ж я візьму такі гроші»?
— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?
— Ні, я… в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.
Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.
— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.