Сару переповнювало невикористане співчуття, та коли вона бралася зробити послугу, то ставала грубувата і ділова, як сестра милосердя. Матьє трохи одвів слухавку од вуха, він подумав: «Чотири тисячі франків» і чув, як тріщить у маленькій чорній мембрані її сміх, це було неначе у страшному сні.
— За два дні? Гаразд, я… я постараюся. Дякую, Саро, ви просто золото. Ви будете вдома сьогодні ввечері?
— Цілісінький день.
— Гаразд. Я зайду, треба дещо владнати.
— До вечора.
Матьє вийшов з кабіни.
— Мені потрібен жетон, дівчино. Ох, ні, не варто.
Він кинув двадцять су на блюдце і поволі побрався східцями. Не варто телефонувати Марсель, поки не вирішено з грошима. «Пополудні піду до Даніеля». Він знову сів біля Івіш і глянув на неї, тепер уже без ніжности.
— У мене більше не болить голова, — мовила вона.
— Я радий.
На душі в нього неначе камінь лежав.
Івіш дивилася убік через довгі вії. На вустах у неї була збентежена кокетлива посмішка.
— Ми могли б… ми могли б усе-таки піти подивитися Ґоґена.
— Як хочете, — нітрохи не здивувавшись, відказав Матьє.
Вони підвелися, і Матьє помітив, що її келишок був порожній.
— Таксі! — погукав він.
— Не це, — заперечила Івіш, — воно відкрите, вітер битиме нам просто в обличчя.
— Ні-ні, — сказав Матьє водієві, — їдьте, це не до вас.
— Зупиніть ось це, — сказала Івіш, — гарне, мов карета Святого Причастя, та ще й закрите.
Таксі зупинилося, Івіш сіла в нього. «Позичу в Даніеля на тисячу франків більше, — подумав Матьє, — щоб дотягнути до кінця місяця».
— Ґалерея мистецтв, передмістя Сент-Оноре.
Він мовчки сів біля Івіш. Обоє були збентежені. Матьє побачив біля своїх ніг три наполовину спалені цигарки з позолоченими фільтрами.
— У цьому таксі хтось нервував.
— Чому?
Матьє показав на недопалки.
— Це жінка, — сказала Івіш, — он сліди помади.
Вони посміхнулися й замовкли. Матьє сказав:
— Якось я знайшов у таксі тисячу франків.
— Мабуть, так зраділи.
— Та ні, я віддав їх водієві.
— Он як, — сказала Івіш, — а я залишила б собі. Навіщо ви їх віддали?
— Не знаю, — відказав Матьє.
Таксі поминуло майдан Сен-Мішель. Матьє мало не сказав: «Погляньте, яка зелена Сена», та вирішив промовчати. Раптом Івіш сказала:
— Борис хоче, щоб ми утрьох пішли сьогодні ввечері до «Суматри», я не проти…
Вона обернула голову і дивилася на волосся Матьє, з ніжністю випинаючи вуста. Івіш не була кокеткою, та деколи напускала на своє обличчя ніжности, щоб зазнати утіхи од того, що її лице стає тяжке і солодке, мов стиглий плід. Матьє вважав це дратівливим і недоречним.
— Радий буду побачити Бориса і побути з вами, — відказав він. — От тільки Лола мене бентежить; ви ж знаєте, що вона терпіти мене не може.
— Ну, то й що?
Запала мовчанка. Неначе вони водночас уявили себе закоханою парою, що сидить у таксі. «Цього не повинно бути», роздратовано подумав він; Івіш провадила:
— Гадаю, на Лолу не варто звертати увагу. Вона вродлива, гарно співає та й годі.
— Я вважаю, що вона приваблива.
— Звичайно. Це ваш моральний кодекс: вам завжди хочеться бути досконалим. Коли люди вас ненавидять, ви чимдуж намагаєтеся знайти в них щось добре. А от я не вважаю привабливою, — додала вона.
— З вами вона сама чарівність.
— Вона й не може бути іншою; та я не люблю її, вона завжди корчить комедію.
— Комедію? — поспитав Матьє, піднявши брови. — Ну, це останнє, що я поставив би їй на карб.
— Дивно, що ви цього не помітили: вона ввесь час тяжко зітхає, щоб усі думали, ніби вона у відчаї, й тут-таки замовляє собі ріжні смаколики.
Й із прихованою люттю докинула:
— Гадаю, людям, що впали у відчай, на смерть наплювати: завжди я дивуюся, коли бачу, як вона до остатнього су рахує свої видатки й економить.
— Попри все це вона у відчаї. Так роблять літні люди: коли вони почувають відразу до себе й до свого життя, то думають про гроші й дбають за себе.
— Значить, не треба старіти, — сухо відказала Івіш.
Він збентежено поглянув на неї й поспішно докинув:
— Ви маєте рацію, кепсько бути старим.
— Ну, та на вас літа не залишили сліду, — сказала Івіш, — мені здається, що ви завжди були такі, як оце зараз, у вас вічна молодість. Часом я намагаюся уявити собі, який ви були за дитячих літ, але не можу.
— У мене були кучерики, — сказав Матьє.
— А я уявляю собі вас таким, як оце зараз, тільки трохи меншим.
Цього разу Івіш не помітила, що її слова прозвучали ніжно. Матьє хотів було заговорити, та в нього щось дивно защеміло у горлі й він утратив самовладання. Він залишив позаду Сару, Марсель і нескінченні коридори шпиталю, де подумки блукав цілісінький ранок, він був ніде, він почувався вільним; ця літня днина торкалася його своєю щільною й теплою масою, йому захотілося впасти на неї всім тілом. Ще мить йому здавалося, що він завис у порожнечі з нестерпним відчуттям свободи, а потім він зненацька простягнув руку, обняв Івіш за плечі й пригорнув до себе. Івіш напружено піддалася, немов би гублячи рівновагу. Вона і пари з уст не зронила; вигляд у неї був байдужий.