Матьє не мав бажання розповідати. Він сказав:
— Учора ходив до ліцею, прочитав останні лекції. Обідав у Жака, як завжди, це була нудота. Сьогодні вранці заглянув у бухґалтерію дізнатися, чи не виплатять мені який-небудь аванс; виявилося, що це неможливо. Проте в Бове я все-таки владнав це діло з управителем. Потім бачився з Івіш.
Марсель підняла брови і глянула на нього. Матьє не любив говорити з нею про Івіш. Він додав:
— Вона зараз у кепському гуморі.
— Чому?
Голос Марсель зміцнів, і її обличчя набрало розсудливого, чоловічого виразу; тепер вона скидалася на гладкого левантинця. Він процідив крізь зуби:
— Їй доведеться перескладати іспити.
— Ти ж казав, що вона працювала.
— Та воно так… на свій лад, себто цілі години без руху сиділа над розгорнутою книжкою. Але ти ж знаєш, яка вона: у неї свої дивацтва, як у тих, що несповна розуму. У жовтні вона пречудово вивчила ботаніку, екзаменатор був задоволений; а потім зненацька побачила себе збоку, як вона сидить перед лисим чолов'ягою і говорить про кишковопорожнинних. Це видалося їй кумедним, вона подумала: «Плювати мені на кишковопорожнинних», і той чолов'яга більше не витяг із неї жодного слова.
— Чудна якась панночка, — замислено мовила Марсель.
— Принаймні, — провадив Матьє, — я боюся, щоб вона знов не повторила цього фортеля. Або не утнула ще чогось, от побачиш.
Його байдужий поблажливий тон, — хіба це не брехня? Він виражав усе, що можна сказати словами. «Але ж це тільки слова»!
Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:
— Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.
Марсель запитала його різким голосом:
— Яку це дурницю маєш ти на увазі?
— Та не знаю, — збившись із плигу, відказав він.
— Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею… це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось — ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.
Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.
— Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.
Вона розреготалася.
— Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.
Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.
— Замовкни, ти ж розбудиш стару.
Вона замовкла. Він сказав їй:
— Ти така нервова!
Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.
— Поглянь на мене, — сказав він.
Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.
— Що з тобою?
— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.
З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.
— Ось поглянь.
— Що це?
— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.