Їй бракувало снаги. Вона знову сіла на ліжко, обережно поклала долоню на живіт, якраз над темними волосинами, легенько натиснула і подумала з якоюсь ніжністю: «Це тут». Та ненависть не складала зброї. Марсель старанно переконувала себе: «Я не почуваю ненависти до нього. Це його право, завжди ж ми казали, що як щось станеться… Він не міг знати, це не його вина, я ніколи нічого йому не казала». На мить вона повірила, що зможе розслабитися, нічого вона так не боялась, як ненавидіти його. Та відразу ж здригнулася: «А як я могла йому розповідати? Він же ніколи нічого не запитував у мене». Звичайно, вони раз і назавжди домовилися, що розповідатимуть одне одному про все, та зручно це було, в основному, для нього. Він полюбляв говорити переважно про себе, демонструвати ріжні виверти своєї свідомости, свої моральні тонкощі. Що ж до Марсель, то їй він довіряв, мабуть, з лінощів. Він не переживав за неї, просто думав: «Якщо у неї щось є, то вона мені скаже». Та вона не могла сказати: в неї не виходило. «Все-таки він повинен був знати, що я не можу говорити про себе, я не досить люблю себе для цього». З Даніелем було інакше, той умів зацікавити її саму собою: він так гарно розпитував її, дивлячись на неї своїм ласкавим поглядом, а поза тим, у них була спільна таємниця. Даніель був такий загадковий, він провідував її потайці, й Матьє не знав про їхню близькість, втім, нічого такого вони не робили, це був легенький фарс, та це змовництво витворювало поміж ними легку чарівливу приязнь; і тепер Марсель не переживала, що в неї так мало особистого життя, бо в неї було те, що належало тільки їй і його не треба було ділити з кимось іншим. «Просто йому треба було поводитись, як поводиться Даніель, — думала вона. — Чому тільки Даніель вміє розв'язати мені язика? Якби він трохи мені допоміг…» Ввесь вчорашній день у неї клубок стояв у горлі, їй хотілося крикнути: «А якщо його залишити?» Ох, якби ж то він завагався бодай на мить, то я йому так і сказала. Та щойно він прийшов, як відразу ж зробив наївне обличчя: «Ми його позбудемося, правда ж?» І вона не змогла сказати йому це. «Він був стурбований, ідучи од мене: йому не хотілося, щоб ця жінка покалічила мене. Це справді так: він шукатиме адреси, буде зайнятий цим, тепер, коли в нього немає лекцій, це все ж таки краще, ніж морочити собі голову з цією малою. Звичайно, він почуває досаду, як людина, що розбила китайську вазу. Та, по суті, його совість геть спокійна… Мабуть, він пообіцяв собі, що обдарує мене коханням по самісінькі вуха». Вона криво посміхнулася: «Авжеж. Тільки йому доведеться поспішити: незабаром я вийду з того віку, коли кохають».
Вона зціпила руки на простирадлі, жахнулася: «Якщо я почну його ненавидіти, то що ж мені залишиться?» Та й хіба ж знала вона, чи хочеться їй цю дитину? Здаля, у дзеркалі, вона бачила темну, трохи зів'ялу масу: то було її тіло, тіло безплідної султанші. «Тільки чи вижило б це дитя? Я ж геть негодяща». Вона таки піде до тієї старої. Потайці піде, вночі. Й та погладить її коси, як зробила вона це Андре, і з мерзенним змовницьким виглядом назве її «киця моя»: «Якщо ти незаміжня, то нагуляти отаке черево — така ж мерзота, як і тріпер ухопити, у мене венерична хвороба — ось що потрібно собі казати».