Дама засміялася.
— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.
— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.
Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. «Вона не гнівається на мене», зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.
— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — «Не люблю Ґоґена, коли він думає»? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.
Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.
— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.
Івіш перестала реготатися.
— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди…
— Ви хочете піти звідси?
— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.
Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.
Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.
— Івіш, — мимоволі промовив він.
Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.
— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!
Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.
— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.
Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.
— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.
— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.
— Еге ж.
— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?
— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав: «Вона ще сердита на мене». І нараз його пройняла нестерпна певність: «Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене», з тривогою подумав він.
— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.
— Коли?
— Зараз.
— Ні, жодних.
— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав… Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.
— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.
«Вона залишається». Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:
— То вам сподобалися картини?
Івіш стенула плечима.
— Звичайно.
Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. «За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею».
Він обернувся до неї, та побачив її розгублений погляд, і слова застряли йому в горлі.
— Гадаєте, він був божевільний? — раптом запитала вона.
— Ґоґен? Хтозна. Ви маєте на увазі автопортрет?
— Його очі. І ще оті чорні подоби за ним, вони мов шепіт.
З якимсь жалем вона додала:
— Він був гарний.