— Ти ба, — здивувався Матьє, — мені таке ніколи не спадало на думку.
Івіш говорила про славетних небіжчиків у такій манері, яка його трохи приголомшувала: для неї не існувало ніякого зв'язку поміж великими мистцями і їхніми творіннями; картини були речами, прегарними чуттєвим речами, якими їй хотілося володіти; їй здавалося, ніби вони існували завжди; мистці були для неї такими ж людьми, як і всі інші: вона не вважала заслугою їхні творіння і не поважала їх. Вона допитувалася, чи були вони веселі, привабливі, чи були в них коханки; якось Матьє поцікавився, чи подобаються їй полотна Тулуз-Лотрека, й вона відказала: «Який жах, він був такий потворний!» Матьє почувався так, наче це його особисто образили.
— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.
Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила: «Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою». Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.
— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.
Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.
— Що з вами, Івіш, — похопився Матьє, — вам не до вподоби, що я не вважаю його симпатичним?
— Ні, та мені цікаво, чому ви це сказали.
— Та просто так. Бо таке моє враження: через отой гордовитий вираз очі в нього, немов у вареної рибини.
Івіш знову почала перебирати пасма своїх кіс, її лице набрало виразу дурнуватої упертости.
— В нього шляхетний вигляд, — байдуже сказала вона.
— Та певно… — тим самим тоном відказав Матьє. — В ньому є якась пиха, якщо ви саме це маєте на оці.
— Звичайно, — посміхнулася Івіш.
— Чому ви кажете «звичайно»?
— Бо я була певна, що ви назвете це пихою.
Матьє м'яко сказав:
— Мені не хотілося сказати про нього нічого поганого. Просто я не люблю гордовитих людей.
Запала довга мовчанка. Потім Івіш із дурнуватим замкненим виглядом промовила:
— Французи не люблять шляхетного.
Івіш завжди охоче розбалакувала про французький темперамент, коли гнівалася, і неодмінно на її обличчі проступав оцей дурнуватий вираз. І добрішим голосом докинула:
— Втім, я розумію це. Зовні воно видається перебільшеним.
Матьє не відповів: батько Івіш був із дворян. Якби не революція 1917 року, то Івіш виховувалася б у Москві, в пансіонаті для шляхетних дівчат; вона була б при дворі, вийшла б за якого-небудь високого й породистого кавалерґарда з вузьким чолом і мертвим поглядом. Пан Серґін тепер тримав механічний тартак в Лаоні. А Івіш мешкала в Парижі й гуляла містом із Матьє, французьким буржуа, що не любив дворян.
— Це він… покинув усе й поїхав? — раптом запитала Івіш.
— Так, — з готовністю відказав Матьє, — хочете, розкажу, як це все було?
— Здається, я знаю: в нього була дружина, діти, еге ж?
— Так, він працював у банку. А в неділю вирушав за місто з мольбертом і фарбами. Таких називають недільними художниками.
— Недільними художниками?
— Атож. Наприпочатку він таким і був, себто просто був любителем, що квецяє фарбами на полотні, як ото дехто ловить рибу на вудочку. Він робив це трохи задля розривки, адже пейзажі малюють за містом і при цьому дихають чистим повітрям.
— Вам смішно, що він починав як недільний художник? — непокоячись, запитав Матьє.
— Я думала про інше.
— Про що ж?
— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.
Матьє здригнувся.
— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.
Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.
— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.
— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.
Івіш знервовано перебирала коси.
— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження… разом з іншими викладачами.
Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:
— Може, я й помиляюся… Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.