— В мене немає більше кохання до неї, — сказав Матьє.
— Немає?
Даніель вельми здивувався, його кепський гумор де й подівсь: «Сьогодні ввечері буде гарна колотнеча». Він запитав:
— Ти сказав їй про це?
— Звичайно ж, ні.
— Чому «звичайно ж»? Треба, щоб вона це знала. Ти її…
— Ні, я не хочу її кидати, якщо ти це маєш на увазі.
— А як же ж воно буде?
Даніель геть звеселився. Тепер він поквапиться, щоб побачитися з Марсель.
— А ніяк, — відказав Матьє. — Тим гірше для мене. Не її провина, що я більше її не люблю.
— А що, твоя хіба?
— Так, — коротко відказав Матьє.
— Ти будеш потайки приходити до неї і…
— А інакше як?
— Так от, — сказав Даніель, — якщо ти довгенько гратимешся в цю гру, то врешті зненавидиш її.
Матьє мав понурий і впертий вигляд.
— Я не хочу, щоб вона страждала.
— Ну, якщо тобі хочеться принести себе в жертву… — байдуже сказав Даніель. Коли Матьє починав корчити з себе квакера, Даніель його ненавидів.
— А чим я пожертвую? Ходитиму до ліцею, так само зустрічатимуся з Марсель. Раз на два роки писатиму одну новелу. Саме це я досі й робив. — І додав з гіркотою, якої Даніель за ним досі не помічав: — Я ж недільний письменник. Втім, — сказав він, — я звик до неї, мене вкрай засмутило б, якби я не зміг бачити її.
Запала мовчанка. Даніель сів у крісло напроти Матьє.
— Треба, щоб ти допоміг мені, — озвався Матьє. — В мене є адреса, та немає грошей. Позич мені п'ять тисяч.
— П'ять тисяч… — невпевнено повторив Даніель. Його тугий гаманець лежав у внутрішній кишені, гаманець торгівця свиньми, його треба було тільки відкрити і дістати п'ять тисяч. Матьє раніше часто допомагав йому.
— До кінця місяця я віддам тобі половину, — сказав Матьє. — А другу до чотирнадцятого липня, якраз тоді я одержу платню за серпень і за вересень укупі.
Даніель глянув на його землисте обличчя і подумав: «Цей тип страшенно засмучений». Потім він подумав про котів і відчув, що в ньому немає жалости.
— П'ять тисяч франків! — зажурено мовив він. — Таж їх у мене немає, старий, от що…
— Ти ж днями казав мені, що в тебе накльовується грошова оборудка.
— Знаєш, старий, оборудка ця не вигоріла: ти ж знаєш, що таке біржа. Втім, усе це просто: в мене купа боргів.
Він і не думав надавати своєму голосові великої щирости, йому не хотілося переконати Матьє. Та, побачивши, що той не вірить, Даніель розлютився: «А йшов би він під три чорти! Він вважає себе таким проникливим, гадає, ніби бачить мене напрозір, питається, чому це я повинен допомагати йому: нехай запозичається в таких, як сам». Найдужче дратувало те, що в нього був звичайний бундючний вигляд, Матьє не втрачав його навіть у журбі.
— Гаразд! — схвильовано сказав Матьє. — Ти й справді не можеш?
Даніель подумав: «У нього і справді велика скрута, якщо так наполягає».
— Звичайно ж. Мені дуже шкода, старий.
Йому було ніяково від збентежености Матьє, але не так уже й неприємно: все одно, що здерти ніготь. Даніель полюбляв двозначні ситуації.
— Тобі терміново треба? — чуло поспитався він. — Може, позичиш у когось іншого?
— О, знаєш, кого вже не хотів би я турбувати, то це Жака.
— А й правда, — трохи розчаровано сказав Даніель, — ще ж є твій брат. Можеш бути певен, що гроші у тебе вже в кишені.
Матьє мав спантеличений вигляд.
— Легко сказати. Він взяв собі в голову, що позичити мені ще бодай одне су — значить, надати мені кепську послугу. «В твоєму віці, — сказав він мені, — пора вже бути незалежним».
— О, тоді він тобі напевне позичить, — прямо заявив Даніель. Він поволі висолопив кінчик язика і з утіхою почав облизувати верхню губу: із самісінького початку він зумів знайти тон удаваного і хвацького оптимізму, що неабияк лютить людей.
Матьє зашарівся.
— Тож бо й воно. Я не хочу казати йому, навіщо ці гроші.
— Правильно, — сказав Даніель. І трохи подумав. — Ти можеш звернутися в оті товариства, ну, ти знаєш, ті, що позичають гроші службовцям. Треба сказати, люди часто потрапляють до лихварів. Та тобі наплювати на відсотки, як тільки ти одержиш гроші.
Матьє начебто зацікавився, і Даніель з досадою подумав, що трохи заспокоїв його.
— Що це за люди? Відразу позичають?
— Де там, — хутко відгукнувся Даніель. — Днів з десять зволікають: їм треба дізнатися, що ти за один.
Матьє замовк, здавалося, він міркував; Даніель раптом відчув м'який поштовх: Мальвіна плигнула йому на коліна й, муркочучи, вклалася там. «Ось хто не пам'ятає кривди», з відразою подумав Даніель. Він заходився легко й недбало погладжувати її долонею. Тваринам і людям не вдавалося його ненавидіти — через їхню інертну добродушність, а, може, й через його обличчя. Матьє по вуха поринув у свої нікчемні підрахунки: він теж не пам'ятав кривди. Даніель схилився над Мальвіною і почав чухати її за вухами: рука його тремтіла.