— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.
— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.
— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я… я хотів би залежати тільки від себе.
— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.
— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це… Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?
Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.
— Якби… якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.
Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.
— Авжеж, авжеж… це твій ґандж.
Матьє подумав: «Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду». Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:
— Це не ґандж, я просто такий, який я є.
— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?
— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.
Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.
— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.
Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель: «Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка». Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.
— Марсель, тебе щось розсердило?
Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.
— Ні.
Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося: «Господи, та вона ж старіє»! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.
— Марсель, — погукав він.
Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.
— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.
— Нічого, — мляво відказала вона.
— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?
— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.
Він лагідно погладив її коси.
— А все-таки розкажи.
— Ну що ж, це сталося.
— Що, що сталося?
— Оце!
Матьє скривився.
— Ти певна?
— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.
— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.
Він подумав: «Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому». Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.
— От так! Тепер ти знаєш, що сталося… — сказала Марсель. — Що будемо робити?
— Ну, гаразд… ми його позбудемося, правда ж?
— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.
— Хто це тобі дав?
— Андре. Вона там була.
— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.
— Справді? Ти хочеш стати батьком?
Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.