— Я вже подумав, — відказав Матьє.
— Як хочеш, — сердечно мовив Жак — чи й справді був він такий незадоволений? Потім докинув: — Коли побачимося?
— Я прийду обідати в неділю. Бувай.
— Бувай, — сказав Жак, — і… і якщо ти передумаєш, то моя пропозиція залишається чинною.
Матьє посміхнувся і вийшов, не сказавши й слова. «По всьому! — подумав він. — По всьому!» Він бігцем спустився східцями, веселий він не був, та йому хотілося співати. Тепер Жак, напевне, знову засів у своєму кабінеті, вигляд у нього розгублений, на вустах сумна й поважна посмішка: «Цей хлопчина непокоїть мене, адже він уже сягнув зрілого віку». А може, він зайшов до Одетти: «Матьє тривожить мене. Не можу розповісти тобі, чому ж саме, та йому бракує розважливости». Що вона скаже на це? Гратиме ролю поважної й розсудливої дружини чи відбудеться якою-небудь фразою, не піднімаючи очей від книжки?
«Диви-но, — сказав собі Матьє, — я ж забув попрощатися з Одеттою!» Він відчув докори сумління: зараз він геть схильний був почувати докори сумління. «Невже це правда? Невже я і справді утримую Марсель у принизливому становищі?» Він згадав різкі репліки Марсель проти шлюбу. «Втім, я ж їй пропонував. Один раз. П'ять років тому». Як по правді, то це повисло у повітрі, принаймні Марсель розреготалася просто йому в вічі. «Та нехай йому, — подумав він, — у мене комплекс меншовартости по відношенню до брата!» Та ні, це було не так, яким би не було його почуття провини, Матьє ніколи не переставав подумки виправдовувати себе перед братом. «От тільки цей пройдисвіт запав мені у серце, й коли мені не соромно перед ним, то соромно за нього. Ох, — подумалося йому, — з родиною не порвати, це як вітрянка, вона поціляє тебе, коли ти ще маленький, а мітить на все життя». На розі вулиці Монторґей була забігайлівка. Він увійшов, узяв у касі жетон, телефонна кабіна стояла в темному закутку. Коли він зняв слухавку, серце його стислося…
— Гало! Гало! Марсель?
У Марсель телефон був просто у спальні.
— Це ти? — поспитала вона.
— Так.
— Ну й що?
— Та що, стара відпадає.
— Гм! — із сумнівом буркнула Марсель.
— Кажу тобі. Вона була добряче напідпитку, в неї смердить, вона огидна, якби ти тільки побачила її руки! Це просто тварюка.
— Гаразд. Що далі?
— Ну, в мене є на оці один чоловік. За рекомендацією Сари. Дуже добрий фахівець.
— А! — байдуже мовила Марсель. І запитала: — Скільки він бере?
— Чотири тисячі.
— Скільки? — не вірячи своїм вухам, перепитала Марсель.
— Чотири тисячі.
— От бачиш! Це неможливо. Треба йти до…
— Ти не підеш! — твердо відрубав Матьє. — Гроші я позичу.
— В кого? У Жака?
— Я щойно від нього. Він відмовив.
— А Даніель?
— Він теж відмовив, тварюка така! Я бачив його сьогодні вранці, кажу тобі, в нього кишені набиті грішми.
— Ти не сказав йому, що гроші потрібні… для цього? — хутко запитала Марсель.
— Ні, — відказав Матьє.
— Що ж ти робитимеш?
— Не знаю. — Він відчув, що голосові його бракує впевнености, і твердо додав: — Не хвилюйся. У нас ще сорок вісім годин: гроші я знайду. Хай йому дідько, чотири тисячі це ж не сума.
— Ну, що ж, знайди, — сказала Марсель якимсь чудернацьким тоном. — Знайди їх.
— Я зателефоную тобі. Як завше, побачимося завтра ввечері?
— Так.
— У тебе все гаразд?
— Усе.
— Ти… ти не дуже…
— Ні, — сухо відказала Марсель. — Я непокоюся. — І трохи м'якше додала: — Врешті, роби як знаєш, бідолахо ти мій!
— Хоч убий, а завтра ввечері я принесу тобі чотири тисячі франків, — пообіцяв Матьє. Він повагався і через силу докинув: — Я люблю тебе.
Марсель повісила слухавку, нічого не сказавши.
Він вийшов із кабіни. Проходячи через залу, він ще чув сухий голос Марсель: «Я непокоюся». «Вона гнівається на мене. Однак я роблю те, що можу». «В принизливому становищі». Невже я тримаю її в принизливому становищі? А якщо… Він різко зупинився посеред хідника. А якщо вона хоче дитину? Тоді все летить шкереберть, досить подумати про це на хвилю і все набувало іншого сенсу, це вже була геть інша історія, та й він же, й сам він міняється від голови до п'ят, він уже не обманює сам себе, а є просто негідником. Слава богу, це неправда, це не може бути правдою, часто доводилося чути, як вона глузує зі своїх заміжніх подруг, коли вони ходять вагітні: священні макітри, називала вона їх, казала: «Вони мало не репають від гордости, що скоро знесуться». Коли кажуть таке, то вже не мають права потайці міняти свою думку, це було б зловживання довірою. А Марсель була нездатна до цього, вона мені про це сказала б, чом би їй про це й не сказати, ми ж домовилися говорити про все; ні, досить, досить! Він стомився кружеляти в цих непролазних хащах, Марсель, Івіш, гроші, гроші, Івіш, Марсель, я зроблю все, що потрібно, та більше я не хочу про це думати, ради Бога, мені хочеться думати про щось інше. Він подумав про Брюне, та це було ще сумніше: мертва дружба; він нервувався і сумував, тому що знову мав побачитися з ним. Матьє угледів ґазетну ятку і підійшов до неї: «„Парі-Міді“, будь ласка».