— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.
Брюне сів на стілець.
— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують… — І додав:
— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.
— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.
— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.
Він із симпатією продовжив:
— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.
Матьє із вдячністю усміхнувся йому.
— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.
Брюне здивовано глянув на нього.
— Утрьох?
— Атож, Даніель, ти і я.
— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?
Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном: «Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи».
— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.
Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав: «Брюне прийшов». Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.
— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?
Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.
— Та нічим, — відказав він.
— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.
— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.
Він намагався не дивитися на Бориса.
— А твій брат? Так само у «Вогненних хрестах»?
— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що «Вогненні хрести» не досить динамічні.
— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.
— Подейкують, ніби так… Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.
Брюне гостро зиркнув на нього.
— Чому б це?
— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.
— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?
— Де там, — роздратовано відказав Матьє.
Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав: «Тяжка розмова». От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. «Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов», задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.
— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.
Борис потакнув головою.
— І які ж успіхи?
— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.
— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить…
І хутко додав:
— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я… Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.
Борис стрімко підійшов до Брюне.
— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.
І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:
— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.
Борис засмучено посміхнувся:
— До вечора.
Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.
— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!
Вони засміялися. Брюне запитав:
— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?
— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.
Брюне діловито сказав:
— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.
Сміх Матьє урвався.
— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.