— Що з тобою? — поспитався Даніель.
— Я сміюся з того, як ви показали язика цьому старому гомові, — сказав Боббі. І докинув з пестливими нотками в голосі: — А ви все такий же, пане Даніелю, такий же хлопчакуватий.
— Гаразд, — грізно сказав Даніель. Зненацька його охопила підозра, й він запитав: — А що там з аптекарем? Ти вже не працюєш у нього?
— Мені так не пощастило, — плаксиво сказав Боббі.
Даніель з відразою поглянув на нього.
— Але розкабанів ти добре.
Білявчик недбало вийшов із зали, мимохідь він зачепив Даніеля. За ним відразу ж подалися його приятелі, гучно регочучи, вони підштовхували одне одного. «Що я тут роблю?» — подумав Даніель. Він пошукав очима похилі плечі й тендітну шию молодика у спідній сорочці.
— Ну, розповідай, — неуважно озвався він. — Що ти там накоїв у нього? Обікрав його?
— Це апеткарка винна, — відказав Боббі. — Я не сподобався їй.
Молодика у спідній сорочці вже не було в залі. Даніель відчув утому і якусь порожнечу всередині, він боявся залишитись сам.
— Вона завзялася на мене, тому що я бачився з Ральфом, — провадив Боббі.
— Казав же я тобі, щоб ти з ним не водився. Це брудний покидьок.
— А що, треба кидати друзів, якщо тобі поталанило в житті? — обурено поспитав Боббі. — Бачивсь я з ним рідше, але не хотів одразу його кидати. Це злодюга, казала вона, я забороняю йому потикатися до аптеки. Що ви хочете, це ж лярва, та ще й клятенна. Тоді я почав зустрічатися з ним так, щоб вона не бачила. Та в аптеці є учень, він бачив нас разом. Чортів шмаркач, здається, він теж був не проти, — соромливо докинув Боббі. — Спочатку він клеївся до мене: Боббі любий, Боббі милий, аж поки я не послав його під три чорти. Я ще тебе застукаю, ось що він мені сказав. От він повертається до аптеки та й ну ж розповідати, що бачив нас разом, що ми непристойно поводилися, що люди на нас аж очі витріщали. Ти що, забувся, каже мені хазяйка, я ж заборонила тобі з ним водитися, інакше вижену! Пані, кажу я їй, в аптеці командуєте ви, а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло. Гоп!
Зала спорожніла, потойбіч стіни перестали гупати. Касирка підвелася, це була висока білявка. Вона подріботіла до автомата з парфумами і, посміхаючись, глянула в дзеркало. Годинник вибив сьому вечора.
— В аптеці командуєте ви, — задоволено повторив Боббі, — а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло.
Даніель здригнувся.
— Значить, тебе витурили в шию? — поспитався він крізь зуби.
— Я пішов сам, — з гідністю відказав Боббі. — Я сказав їй: що ж, тоді я йду. А в мене й копійки не було за душею, уявляєте собі? Вони не хтіли навіть заплатити мені те, що належить, та нехай: такий я завжди. Ночую я в Ральфа, вкладаюся в ліжко пополудні, бо ввечері він приймає світську даму: це його коханка. З позавчорашнього дня у мене й ріски в роті не було.
Він пестливо глянув на Даніеля.
— От я й сказав собі: спробую побачитися з паном Ляліком, той мене зрозуміє.
— Дурню ти недороблений, — сказав Даніель, — ти мене вже не цікавиш. Я зі шкіри вилазив, щоб знайти тобі місце, а тебе витурили звідти вже за місяць. І, знаєш, не думай, що я повірю бодай половині того, що ти оце розказав мені. Ти брешеш, як шовком шиєш.
— Можете в неї поспитатися, — сказав Боббі. — І побачите, що казав я правду.
— Спитатися? В кого?
— Та в апекарки ж.
— А ніколи в житті, — відказав Даніель. — Уявляю, що вона мені розказала б. Утім, я більш нічого не можу зробити для тебе.
Він відчув, що ослаб, і подумав: «Треба забиратися звідси», та ноги були наче з вати.
— Ми вирішили працювати, Ральф і я… — байдуже сказав Боббі. — Хочемо розпочати свою власну справу.
— Та невже? Й ти прийшов просити в мене гроші на перші видатки? Розкажи комусь іншому. Скільки тобі треба?
— Ви хлопець хоч куди, пане Ляліку, — розчулено сказав Боббі. — Саме так я й сказав сьгодні вранці Ральфові: тільки б мені знайти пана Ляліка, і побачиш, він не покине мене в біді.
— Скільки тобі треба? — перепитав Даніель.
Боббі заметушився.
— Ви хочте сказать, скільки вже можна позичати і позичати, еге? Я поверну вам ці гроші наприкінці наступного місяця.
— Скільки?
— Сто франків.
— Тримай, — сказав Даніель, — ось тобі п'ятдесят, дарую їх тобі. І щезни з моїх очей.
Боббі поклав банкноту до кишені, і якусь мить вони нерішуче стояли один перед одним.
— Забирайся, — лінькувато повторив Даніель. Все його тіло було наче з вати.