городами, традиціями й бібліотекою. А також із фільмотекою і фільмами, в яких методом сповільненого показу демонструвалися б найскладніші рухи. Кожне вдосконалення знімалося б на плівку, теоретична частина записувалася б на платівки й носила ім'я винахідника; все класифікувалося б за катеґоріями; наприклад, крадіжка з розкладки за методою 1673 або ж за «методою Серґіна», що називається також «колумбове яйце» (бо вона проста, як раз плюнути, та її ще ж треба знайти). Борис був би згоден зняти демонстраційний фільм. «Ага, — подумалося йому, — а ще ж безкоштовні лекції з психолоґії крадіжки, це необхідно». Його метода геть цілком базувалася на психолоґії. Він задоволено глянув на маленьку одноповерхову кав'ярню гарбузової барви і раптом завважив, що перебуває посеред Орлеанського проспекту. Дивовижно, що на Орлеанському проспекті від сьомої до сьомої тридцяти вечора люди мають симпатичний вигляд. Звичайно, багато чого залежало від світла, то був рудий муслін, який усім личить, і так приємно перебувати на околиці Парижа, біля воріт, вулиці біжать під ногами аж до старосвітського торгового середмістя, до Центрального ринку, до похмурих провулків кварталу Сен-Антуан, відчуваєш, ніби занурився в солодке містичне вигнання вечора і паризьких передмість. У людей такий вигляд, наче вони вийшли з домівок, щоб побути разом; вони не гніваються, коли їх штовхають, можна подумати навіть, що це їм приносить задоволення. Вони дивляться на вітрини з невинним і геть безкорисним захватом. На бульварі Сен-Мішель люди теж дивляться на вітрини, проте з наміром щось купити. «Приходитиму сюди щовечора», з ентузіязмом вирішив Борис. А наступного літа він винайме кімнату в одному з цих чотириповерхових будинків, що скидаються на близнят і нагадують про революцію 1848 року. Та якщо вікна були такі вузькі, то, питається, як же ті жінки пропихали крізь них матраци і жбурляли їх на солдатів. Довкола вікон було чорно від кіптяви, неначе їх лизали язики полум'я під час пожежі, та все ж вони не мали сумного вигляду, ці бліді фасади з крихітними чорними дірочками, що скидалися на грозові спалахи під голубим небом, я дивлюся на вікна, якби я піднявся на терасу на покрівлі цієї маленької кав'ярні, то побачив би дзеркальні шафи в глибині кімнат, схожі на вертикальні озера; юрма проходить крізь моє тіло, а я думаю про муніципальну ґвардію, про позолочені ґрати Пале-Роялю 14 липня, не знаю й чому. «Що робив у Матьє цей комуніст?» — раптом подумалося йому. Борис не любив комуністів, вони були надто поважні. Брюне, зокрема, можна було подумати, що він папа римський. «Він витурив мене геть, — подумав Борис. — От кабанюра, витурив мене за двері». І раптом його пійняв шал, маленький бурхливий самум у голові, бажання бути злим: «Матьє, напевне, помітив, що геть заплутався, може бути й таке, що він вступить до комуністичної партії». Він трохи побавився, перелічуючи непередбачувані наслідки такого навернення. Та відразу ж злякався і спинився. Звичайно, Матьє не помилявся, коли Борис хотів було до них долучитися, це надто поважна справа: на лекціях із філософії він виявив симпатію до комуністів, а Матьє відвернув його від них, пояснивши, що таке свобода. Борис відразу ж збагнув: кожен повинен робити те, що йому хочеться, думати те, що видається йому виправданим, відповідати тільки перед собою і постійно ставити під сумнів думки інших людей і їх самих. Борис побудував на цьому все своє життя, він був вільний у найменших дрібницях, зокрема, ставив під сумнів усіх, крім Матьє та Івіш; от їх ставити під сумнів було марно, бо вони були досконалі. Що до самої свободи, то в ній теж не слід було сумніватися, бо тоді перестанеш бути вільним. Борис заклопотано почухав потилицю спитав себе, звідки в нього ці стремління все зруйнувати, котрі часом його охоплюють? «По суті, в мене, можливо, неспокійний характер», подумалося йому з веселим подивом. Тому що, тверезо дивлячись на речі, Матьє не помилявся, це геть неможливо: Матьє не з тих, що помиляються. Він зрадів і почав хвацько махати портфелем. Він спитав себе також, чи морально мати неспокійний характер і зважив усі за й проти, однак заборонив собі далеко заходити в цих дослідженнях; він спитає про це в Матьє. Борис вважав геть непристойним, коли людина претендує на те, щоб мислити самостійно. В Сорбонні він доста бачив отих нібито розумників, нікчем в окулярах, що скінчили Еколь Нормаль, у яких завжди була напохваті особиста теорія, зазвичай вони закінчували тим, що так чи інакше починали верзти дурниці, врешті, їхні теорії, мало того що нікчемні, були ще й недоладні. Борис дуже боявся бути смішним, йому не хотілося верзти дурниці, тож він вважав за краще мовчати і виглядати дурником, з такого менше питають. Пізніше, звичайно ж, буде по-іншому, та зараз він покладатиметься на Матьє, адже це його професія. До того ж, його завжди тішило, коли Матьє починав міркувати в його присутності: він шарівся, розглядав свої пальці, затинався, та це була чесна й елеґантна робота. Часом при цьому Борисові мимоволі спадала на думку якась ідея, і він докладав усіх зусиль, аби Матьє не завважив цього, але той завжди це помічав, собака такий; він казав йому: «У вас виникла якась думка» і засипав запитаннями. Борис почувався, мов на спитку, він усе намагався перевести розмову на інше, та Матьє чіплявся до нього, наче вош до кожуха; врешті, Борис піддавався і стояв, утупившись у підлогу, та найгірше було те, що Матьє після цього страх як ганив його, він казав: «Та це ж чистісіньке безглуздя, ви мислите, мов йолоп», наче Борис претендував на ґеніяльну ідею. «Собака!» — весело повторив Борис. Він зупинився перед шкляною вітриною гарної червоної аптеки і байдуже глянув на своє відображення. «А вигляд у мене скромної людини», подумав він. І виснував, що він симпатичний. Він став на автоматичну вагівницю і зважився, щоб дізнатися, чи не набрав ваги зучора. Спалахнула червона лампочка, механізм із хрипким свистом почав працювати, і Борис отримав картонну картку: п'ятдесят сім кілоґрамів п'ятсот ґрамів. На мить його охопило сум'яття. «Я набрав п'ятсот ґрамів», подумав він. Та тут він, слава богу, помітив, що тримає в руці портфеля. Він спустився з вагівниці й пішов далі. П'ятдесят сім кілоґрамів на метр сімдесят три — це непогано. Він був у пречудовому гуморі й усередині почував себе геть немов би оксамитовим. А зовні була меланхолія надвечір'я, яка поволі осідала довкола нього і просякала в глибінь його душі багряним сяєвом і пахощами, що були переповнені жалем. Цей день, це тропічне море, що відкотилося назад і залишило його на самоті під блідавим небом, було ще одним, невеличним етапом у його житті. Настане ніч, він піде в «Суматру», побачиться з Матьє, з Івіш, потанцює. А зараз, на грані дня і ночі, буде ця крадіжка, його шедевр. Він випростався і наддав кроку: зіграти треба буде дуже ретельно. Через оцих типів, які ніхто й ніщо, вони вдають із себе серйозних і поважно гортають книги, а насправді є приватними детективами. В книжковій крамниці Ґарбюра тримали шестеро таких нишпорок. Борис дізнався про це від Пікара, котрий займався цим ремеслом упродовж трьох днів, після того, як завалив свій диплом із ґеолоґії, життя змусило його до цієї служби, батьки перестали посилати гроші, та незабаром йому стало гидко і він покинув її. Йому треба було не лише пантрувати за клієнтами, як вульґарному поліціянтові, а йому ще звеліли відстежувати простачків, наприклад, інтеліґентів ув окулярах, що несміло підходять до розкладки: треба було хапати їх за комір і звинувачувати в тому, що вони хтіли поцупити книжку. Звичайно ж, ті сіромахи лякалися, їх тягли довгим коридором у маленьку темну кімнатку, де, погрожуючи судом, з них здирали сто франків. Борис почувався так, ніби захмелів: тепер за всіх помститься; його ж не зловлять. «Більшість людей, — подумалося йому, — нездатні убезпечитися, на сто крадіїв припадає вісімдесят дилетантів». А він дилетантом не буде; звичайно, всього він не знав, але те, що знав, він методично вивчив, бо завжди вважав, що людина, котра працює головою, крім усього іншого, повинна знати якесь ремесло, щоб підтримувати контакт із дійсністю. Досі він не отримав од своїх дій ніякого зиску: він вважав дрібницею мати сімнадцять зубних щіток, двадцять попільничок, компас, кочергу і яйце для церування. В кожному випадку найважливішими він вважав технічні труднощі. Йому важливіше було поцупити коробочку з локричним соком «Блекоід» простісінько під носом в аптекаря, ніж потягти сап'яновий портфель у порожній крамниці. Зиск від крадіжки був суто моральний; в цьому сенсі Борис був цілковито згоден зі спартанцями, це була така собі аскеза. До того ж, він почував утіху, коли казав собі: рахую до п'яти — і з останнім ліком зубна щітка опиниться в моїй кишені; подих перехоплювало, і був надзвичайний приплив ясности й могуті. Борис посміхнувся: він відступився од своїх принципів, вперше рушієм крадіжки був зиск, всього за півгодини він буде володарем цієї перлини, цим скарбом, котрий необхідний йому. «Цей Тезаврус!» — неголосно мовив він, тому що полюбляв слово «тезаврус», воно нагадувало йому Середні віки, Абеляра, гербарій, Фавста і пояси невинности, які можна було побачити в музеї Клюні. «Він буде мій, я зможу заглянути в нього коли завгодно». Тоді як досі він мусив поспіхом гортати його на прилавку, та й сторінки не були розрізані; час