вчати і виглядати дурником, з такого менше питають. Пізніше, звичайно ж, буде по-іншому, та зараз він покладатиметься на Матьє, адже це його професія. До того ж, його завжди тішило, коли Матьє починав міркувати в його присутності: він шарівся, розглядав свої пальці, затинався, та це була чесна й елеґантна робота. Часом при цьому Борисові мимоволі спадала на думку якась ідея, і він докладав усіх зусиль, аби Матьє не завважив цього, але той завжди це помічав, собака такий; він казав йому: «У вас виникла якась думка» і засипав запитаннями. Борис почувався, мов на спитку, він усе намагався перевести розмову на інше, та Матьє чіплявся до нього, наче вош до кожуха; врешті, Борис піддавався і стояв, утупившись у підлогу, та найгірше було те, що Матьє після цього страх як ганив його, він казав: «Та це ж чистісіньке безглуздя, ви мислите, мов йолоп», наче Борис претендував на ґеніяльну ідею. «Собака!» — весело повторив Борис. Він зупинився перед шкляною вітриною гарної червоної аптеки і байдуже глянув на своє відображення. «А вигляд у мене скромної людини», подумав він. І виснував, що він симпатичний. Він став на автоматичну вагівницю і зважився, щоб дізнатися, чи не набрав ваги зучора. Спалахнула червона лампочка, механізм із хрипким свистом почав працювати, і Борис отримав картонну картку: п'ятдесят сім кілоґрамів п'ятсот ґрамів. На мить його охопило сум'яття. «Я набрав п'ятсот ґрамів», подумав він. Та тут він, слава богу, помітив, що тримає в руці портфеля. Він спустився з вагівниці й пішов далі. П'ятдесят сім кілоґрамів на метр сімдесят три — це непогано. Він був у пречудовому гуморі й усередині почував себе геть немов би оксамитовим. А зовні була меланхолія надвечір'я, яка поволі осідала довкола нього і просякала в глибінь його душі багряним сяєвом і пахощами, що були переповнені жалем. Цей день, це тропічне море, що відкотилося назад і залишило його на самоті під блідавим небом, було ще одним, невеличним етапом у його житті. Настане ніч, він піде в «Суматру», побачиться з Матьє, з Івіш, потанцює. А зараз, на грані дня і ночі, буде ця крадіжка, його шедевр. Він випростався і наддав кроку: зіграти треба буде дуже ретельно. Через оцих типів, які ніхто й ніщо, вони вдають із себе серйозних і поважно гортають книги, а насправді є приватними детективами. В книжковій крамниці Ґарбюра тримали шестеро таких нишпорок. Борис дізнався про це від Пікара, котрий займався цим ремеслом упродовж трьох днів, після того, як завалив свій диплом із ґеолоґії, життя змусило його до цієї служби, батьки перестали посилати гроші, та незабаром йому стало гидко і він покинув її. Йому треба було не лише пантрувати за клієнтами, як вульґарному поліціянтові, а йому ще звеліли відстежувати простачків, наприклад, інтеліґентів ув окулярах, що несміло підходять до розкладки: треба було хапати їх за комір і звинувачувати в тому, що вони хтіли поцупити книжку. Звичайно ж, ті сіромахи лякалися, їх тягли довгим коридором у маленьку темну кімнатку, де, погрожуючи судом, з них здирали сто франків. Борис почувався так, ніби захмелів: тепер за всіх помститься; його ж не зловлять. «Більшість людей, — подумалося йому, — нездатні убезпечитися, на сто крадіїв припадає вісімдесят дилетантів». А він дилетантом не буде; звичайно, всього він не знав, але те, що знав, він методично вивчив, бо завжди вважав, що людина, котра працює головою, крім усього іншого, повинна знати якесь ремесло, щоб підтримувати контакт із дійсністю. Досі він не отримав од своїх дій ніякого зиску: він вважав дрібницею мати сімнадцять зубних щіток, двадцять попільничок, компас, кочергу і яйце для церування. В кожному випадку найважливішими він вважав технічні труднощі. Йому важливіше було поцупити коробочку з локричним соком «Блекоід» простісінько під носом в аптекаря, ніж потягти сап'яновий портфель у порожній крамниці. Зиск від крадіжки був суто моральний; в цьому сенсі Борис був цілковито згоден зі спартанцями, це була така собі аскеза. До того ж, він почував утіху, коли казав собі: рахую до п'яти — і з останнім ліком зубна щітка опиниться в моїй кишені; подих перехоплювало, і був надзвичайний приплив ясности й могуті. Борис посміхнувся: він відступився од своїх принципів, вперше рушієм крадіжки був зиск, всього за півгодини він буде володарем цієї перлини, цим скарбом, котрий необхідний йому. «Цей Тезаврус!» — неголосно мовив він, тому що полюбляв слово «тезаврус», воно нагадувало йому Середні віки, Абеляра, гербарій, Фавста і пояси невинности, які можна було побачити в музеї Клюні. «Він буде мій, я зможу заглянути в нього коли завгодно». Тоді як досі він мусив поспіхом гортати його на прилавку, та й сторінки не були розрізані; часто він міг вихопити з нього тільки розрізнені відомості. Сьогодні ж увечері він покладе його на столику біля ліжка і завтра, прокинувшись, відразу ж побачить його. «Ох, ні, — роздратовано подумав він, — сьогодні я ночую в Лоли». В усякому разі, він понесе його в бібліотеку Сорбонни і подеколи, припиняючи свою роботу з перевірки, заглядатиме туди, щоб відновити собі сили: він пообіцяв собі вивчати один чи, може, й два вислови щодня; за шість місяців це буде шість разів по тридцять помножити на два: триста шістдесят, плюс п'ятсот або шістсот, які він уже знає, і буде майже тисяча, саме те, що називають добрими середніми знаннями. Він перетнув бульвар Распай з легеньким невдоволенням. Вулиця Данфер-Рошро наводила на нього страшенну нудьгу, може, через каштани; в усякому разі, то була нікчемна місцина, за винятком хіба що чорної фарбувальні з криваво-червоними шторами, що жалюгідно звисали на вікнах, неначе два скальпи. Борис мимохідь схвально зиркнув на фарбувальню і занурився у світле й вишукане безгоміння вулиці. Вулиці? Та то була просто діра з двома рядами будинків обабіч неї. «Так, але під нею проходить метро», подумав Борис і знайшов у цьому якусь утіху, на хвилину чи дві уявивши собі, що йде тонкою асфальтовою кіркою, а вона може ось-ось провалитися. «Треба розповісти про це Матьє, — сказав собі Борис. — Він буде вражений». Ні. Кров зненацька кинулася йому в обличчя, він йому нічого не розповість. От Івіш розповість: вона його розуміє, а якщо сама не краде, то тільки тому, що в неї нема до цього покликання. Про цю історію розповість він і Лолі, щоб вона трохи показилася. Та Матьє не до кінця був щирий. Він поблажливо посміхався, коли Борис розповідав йому про ці крадіжки, та Борис не був певен, що той схвалює їх. Наприклад, він часто запитував себе, що ж міг би Матьє поставити йому на карб. Лола від цих розповідей просто таки нетямилася, та це нормально, просто вона не могла збагнути деяких тонкощів, до того ж, вона страшенна скнара. Казала йому: «Ти й рідну матір обікрадеш, врешті-решт, колись ти обікрадеш і мене». А він відповідав: «Ну-ну, як буде що, то я й не проти». Звичайно ж, казав це він жартома: у близьких людей не крадуть, це було б дуже просто, він казав так, бо дратувався: ненавидів манеру Лоли зводити все до себе. Та Матьє… Авжеж, Матьє нічого не міг тут зрозуміти. Що міг він мати проти крадіжки, якщо вона здійснюється за всіма правилами? Мовчазний докір Матьє дошкуляв Борисові кілька хвилин, а потім він похитав головою і сказав собі: «Чудасія!» Років за п'ять-шість у нього буде власний погляд на речі, а погляди Матьє видаватимуться йому зворушливими і застарілими, він стане сам собі суддя: «От якби знаття, що ми зустрінемося!» Борисові не хотілося, щоб цей день настав, він і так був геть щасливий, та, як людина розважлива, знав, що це необхідно: він мусить змінитися, залишити позад себе цілу юрму людей і предметів, поки що ж він ще не до кінця сформувався. Матьє — це був етап, так само, як і Лола, і навіть у ті хвилини, коли Борис ними захоплювався, в цьому захваті було щось минуще, то була втрата себе, та все ж не рабство. Матьє був незлецький, наскільки це можливо, та він не в змозі був мінятися разом з Борисом, він взагалі не міг мінятися, для цього він був надто вже досконалий. Від цих думок Борис трохи зажурився і втішився тільки тоді, коли вийшов на майдан Едмона Ростана: його завжди приємно було перетинати, автобуси насувалися на тебе, немов гладкі індики, і треба було ухилитися від них в остатній момент, ледве відхиливши корпус. «Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні». На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. «Фінський ніж»! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, мо