Марсель обняла її за стан і на мить пригорнула до себе. Пані Дюффе розкуйовдила їй коси і хутко вивільнилася з її обіймів.
— Я незабаром загляну до тебе підтикати ковдру, — сказала Марсель.
— Ні, ні, капосне дівчисько, залишайся зі своїм арханґелом.
Вона втекла жваво, мов дівча, і Даніель холодним поглядом простежив за її вузькою спиною: він уже боявся, що вона ніколи не забереться звідси. Двері зачинилися, та полегші він не відчув: йому трохи лячно було залишатися наодинці з Марсель. Він обернувся до неї й побачив, що вона посміхається.
— Чому ви посміхаєтеся? — запитав він.
— Мені трохи дивно бачити вас із матінкою, — сказала Марсель. — Який же ви баламут, мій бідолашний арханґеле! Як вам не соромно баламутити людей?
Вона дивилася на нього з ніжністю власника, здавалося, вона була б щаслива загарбати його для себе одної. «На ній тавро вагітности», злісно подумав Даніель. Він гнівався на неї за її самовдоволений вигляд. Йому завжди трохи тривожно було перед початком цих довгих бесід, які провадилися пошепки, щоразу треба було зважуватися, неначе перед стрибком у воду. Він потер долонею горло: «У мене буде напад астми», подумалося йому. Марсель була журливим згустком пахощів, що згорнувся в клубок на ліжку і ладен був ринути навсібіч від найменшого поруху.
Вона підвелася.
— Ось я вам дещо покажу.
Вона взяла світлину з коминка.
— Вам завжди хотілося знати, якою ж я була замолоду… — сказала вона, простягаючи йому знімок.
Даніель узяв його до рук: це була Марсель у вісімнадцять років, вона скидалася на лесбіянку, вуста в неї були мляві, а очі жорсткі. І та ж таки квола шкіра, що звисає, неначе заширокий костюм. Проте вона була худа. Даніель підняв очі й уздрів її тривожний погляд.
— Ви були чарівні, — обережно відказав він, — та зараз ви геть не змінилися.
Марсель засміялася.
— О ні! Ви ж добре знаєте, що я змінилася, баламуте ви такий, облиште, ви ж не з моєю матусею.
Вона докинула:
— Але ж гарненька я була, правда?
— Зараз ви мені більше до вподоби, — відказав Даніель. — Ваші вуста були трохи мляві… Зараз у вас набагато цікавіший вигляд.
— Ніколи не знати, поважно ви кажете чи жартуєте, — понуро сказала вона, та видно було, що ці слова її потішили.
Вона трохи звелася і хутко зиркнула в дзеркало. Цей незграбний і безсоромний погляд розлютив Даніеля: в цій грайливості було щось дитяче і беззахисне, воно прикро контрастувало з її обличчям зрілої жінки.
— А от і я поспитаю: чому це ви посміхаєтеся? — сказала вона.
— Бо ви глянули на себе в дзеркало, наче маленька дівчинка. Так зворушливо, коли ви мимохіть зайняті собою.
Марсель зашарілася і тупнула ногою.
— А ви все баламутите й баламутите!
Обоє зареготалися, і Даніель нерішуче подумав: «Почнемо». Все йшло до ладу, якраз була нагода, та він почувався спустошеним і млявим. Щоб додати собі духу, він подумав про Матьє і відчув задоволення од того, що ненависть його так само гаряча, як і раніш. Матьє був цілісний і сухий, мов кістка; його можна було ненавидіти. Марсель ненавидіти не можна було.
— Марсель! Погляньте на мене.
Він схилився і стурбовано поглянув на неї.
— Ну от, дивлюся, — сказала Марсель.
Вона підняла на нього погляд, та її голова часом смикалася: їй важко було витримувати чоловічий погляд.
— У вас втомлений вигляд.
Марсель примружилася.
— Я трохи розклеїлася, — відказала вона. — Це від спеки.
Даніель схилився ще нижче і з сердитим докором повторив:
— Дуже втомлений у вас вигляд! Я спостерігав за вами, коли ваша мати розповідала про свою мандрівку до Риму: у вас був такий заклопотаний, такий знервований вираз на обличчі…
Марсель обірвала його з обуреним сміхом.
— Послухайте, Даніелю, про цю мандрівку вона розповідає вже втретє. І щоразу ви слухаєте її з тим самим гарячим зацікавленням; як по правді, то це мене трохи дратує, я не дуже розумію, про що ви в цей час міркуєте.
— Ваша мати бавить мене, — відказав Даніель. — Я знаю всі її оповідки, та все ж полюбляю слухати, як вона їх переповідає, в неї такі цікаві рухи, вони просто чарують мене.
Він легенько смикнув шиєю, й Марсель зареготалася: коли йому хотілося, Даніель умів гарно передражнювати. Але тут-таки він споважнів, і Марсель замовкла. Він докірливо глянув на неї, й вона заметушилася під цим поглядом. Вона сказала йому:
— Це у вас чудернацький вигляд сьогодні. Що з вами?
Він не поспішав із відповіддю. Тяжке мовчання давило на них, мов камінь, у кімнаті було гаряче, мов у печі. Марсель збентежено засміялася, та цей сміх завмер у неї на вустах. Даніель зарання тішився з того, що буде далі.