— Марсель, — сказав він, — я не повинен був казати вам цього…
Вона відхилилася назад.
— Що? Що? Про що ви говорите?
— Ви не гніваєтеся на Матьє?
Вона зблідла.
— Він… о, він же… він поклявся, що нічого вам не скаже.
— Марсель, це ж так важливо, а ви хтіли приховати це від мене! Хіба ж я більше не друг вам?
Марсель здригнулася.
— Це мерзенно, — сказала вона.
Ну от! Вдалося: вона гола. Вже й мови не було ні про арханґела, ні про дівочі світлини; де й поділася маска її насмішкуватої гідности. Тепер була тільки опасиста вагітна молодиця, від котрої тхнуло плоттю. Данієлеві зробилося гаряче, він втер долонею спітніле чоло.
— Ні, — поволі мовив він, — це не мерзенно.
Вона хутко смикнула ліктем і передпліччям, розтинаючи гаряче повітря кімнати зиґзаґуватим порухом.
— Я викликаю у вас огиду, — сказала вона.
Він силувано посміхнувся.
— Огиду? В мене? Марсель, вам довгенько доведеться шукати щось таке, що могло б викликати в мене огиду до вас.
Марсель мовчала, понуро похнюпивши носа. Врешті вона зізналася:
— Мені так хотілося тримати вас якмога далі від цього!
Вони замовкли. Тепер поміж ними постав іще один зв'язок, міцний, немов пуповина.
— Ви бачилися з Матьє після того, як він пішов од мене? — поспитав Даніель.
— Він телефонував мені пополудні, — шорстко відказала вона.
Вона вже зібралася на силі, вигляд у неї був насторожений, трималася штивно, ніздрі стиснуті; вона страждала.
— Він сказав, що я не дав йому грошей?
— Він сказав мені, що у вас їх немає.
— Вони в мене є.
— Є? — зачудовано перепитала вона.
— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.
Він трохи помовчав і додав:
— Марсель, треба їх йому позичати?
— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю… Вам видніше, чи є у вас така змога.
— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.
— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель. — Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.
Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.
— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?
Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.
— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.
— Звичайно… просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.
— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.
— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю… Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.
— Може, воно й так… — пробурмотіла Марсель.
— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину: «Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів». Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки… чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?
Він знову нахилився до Марсель.
— Скажете, не так було?
Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.
— Десь так, — відказала вона.
І дуже зашарілася:
— О господи! Давайте не будем про це, Даніелю, прошу вас! Мені… мені це не дуже приємно.
Даніель не зводив з неї очей. «Вона тремтить», подумалося йому. Та він ще не зовсім розумів, було йому до вподоби принижувати її чи принижуватися разом з нею. Він сказав собі: «Це легше, ніж мені здавалося».
— Марсель, — озвався він, — не замикайтеся в собі, благаю вас: знаю, як неприємно вам про це говорити…
— Надто ж із вами, — сказала Марсель. — Даніелю, ви так відрізняєтеся від усіх інших!
Отуди к дідьку, я її чистота! Вона знову здригнулася і притисла руки до грудей.
— Я не смію більше й дивитися на вас, — сказала вона. — Навіть якщо я й не стала огидна для вас, то мені здається, що я вас утратила.
— Знаю, — гірко сказав Даніель. — Арханґели легко лякаються. Послухайте, Марсель, не змушуйте мене більше грати цю кумедну ролю. В мені геть нічого немає від арханґела; я просто ваш друг, щонайкращий друг. І все-таки я повинен сказати своє слово, — докинув він твердо, — тому що здатен вам допомогти. Марсель, ви справді впевнені, що не хочете дитини?