— Пусте! — сказав він.
Матьє поклав руку на стіл. «Пусте». Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.
— Вітаю, — озвався він.
— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.
Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. «А чому це справжня?» — роздратовано подумалося йому.
— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.
Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.
— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.
— Еге ж, — відказав Матьє.
— Може, хочете на моє місце?
— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.
Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр «Hijito band».
— Що ви п'єте? — запитав Матьє.
Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.
— Російську горілку, — відказала Івіш.
— Ви що, полюбили її?
— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.
— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.
— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.
— Ви замовили його задля чемности?
— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.
— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.
— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.
— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.
— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.
Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.
— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.
— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.
Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.
«Зайвий я тут», сумно подумав Матьє.
Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.
— Віскі, — сказав Матьє.
І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.
— Зачекайте. Краще шампанського.
Він знову взяв карту. «Мумм» коштував триста франків.
— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.
— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.
— Принесіть для нас «Мумм» із червоною стрічкою.
— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.
— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.
Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. «Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться». Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.