— В них є ще Лола Монтеро, — сказав гладкий чолов'яга.
— Дарма, це все одно сором, вони підібрали її на вулиці.
Вона сьорбнула коктейлю й почала гратися перснями. Матьє пробіг поглядом залою і вгледів тільки похмурі осудливі обличчя; люди упивалися своїм обуренням: білявка здавалася їм ще дужче голою, тому що була незграбна, як корова. Вона мов би відбувала їхню ворожість і сподівалася викликати в них співчуття. Матьє вразила її розгублена старанність: вона пропонувала їм свої розчепірені сідниці в пориванні запопадливости, що зворушувала до глибини серця.
— Та вона просто зі шкури вилазить! — мовив Борис.
— Це її не врятує, — відказав Матьє, — вони хочуть, щоб їх поважали.
— Та при цьому жадають бачити голий зад.
— Воно, звичайно, так, але їм хочеться, щоб це було мистецтво.
Якусь мить ноги танцівниці пританцьовували під кумедним безсиллям її гепи, потім вона, посміхаючись, випросталася, підняла руки і струсонула ними: по всьому тілу хвилями покотилися дрижаки, вони ковзнули уздовж її лопаток і згубилися в лощині над попереком.
— Цікаво, що стегна її непорушні, — сказав Борис.
Матьє не відповів, щойно він подумав про Івіш. Глянути на неї він не наважувався, та пам'ятав жорстокий вираз її обличчя; врешті, вона була, як і всі, таке собі священне дитя: під подвійною ослоною ґрації й скромного, добропорядного вбрання вона з якоюсь міщанською пристрастю поїдала очима цей бідолашний шматок плоті. Тяжка образа підкотила йому до горла, в роті було аж гірко від неї.. «Не треба було так церемонитися з нею сьогодні вранці». Він трохи обернув голову й побачив її стиснутий кулак, що лежав на столі. Гострий шарлатовий ніготь великого пальця, неначе вказівна стрілка, був спрямований на танцювальний майданчик. «Вона ж зовсім самотня, — подумалося йому, — вона ховає за пасмами кіс своє схвильоване обличчя, вона стискає коліна, вона тішиться!» Ця думка була йому нестерпна, треба було підвестися і зникнути, та в нього не було снаги, він просто подумав: «Таж я люблю її за чистоту!» Взявшись у боки, танцівниця пересувалася поруч із ними на каблуках і торкнулася стегном їхнього столика. Матьє хотів би забажати цієї пухкої веселої гепи, що підпирає боязкий хребет, забажати бодай для того, щоб відволіктися від своїх думок і щоб дозолити Івіш. Дівчина присіла навпочіпки, розставивши ноги, вона поволі погойдувала своєю гепою назад і вперед, як розгойдуються вночі на маленьких вокзалах бліді ліхтарі на держаках невидних стовпів.
— Ну й гидота! — озвалася Івіш. — Не хочу більше на це дивитися.
Матьє здивовано обернувся до неї й уздрів трикутне обличчя, перекошене від люті й огиди. «Вона не була схвильована», із вдячністю подумалося йому. Івіш тремтіла, він хотів було всміхнутися їй, та у вухах задзеленчали дзвіночки; Борис, Івіш, непристойне тіло й шарлатовий туман опинилися поза його засягом. Він був сам, удалині сяяли спалахи бенґальських вогнів, а в хмарі диму бовваніло чудовисько на чотирьох ногах, святкова музика долинала до нього різкими вибухами через вогкий шум листя. «Що це зі мною?» — подумалося йому. Це було, як ото вранці: довкруги ішла якась вистава, Матьє ж був деінде.
Музика раптом урвалася, дівчина завмерла, обернувшись обличчям до зали. Над посмішкою видно було її прегарні очі з якимсь відчайдушним, зацькованим виразом. Ніхто не зааплодував, тільки де-не-де пролунав образливий сміх.
— Падлюки! — процідив крізь зуби Борис.
Він гучно заплескав у долоні. На нього заозиралися здивовані обличчя.
— Облиш, — сердито сказала Івіш, — не треба їй аплодувати.
— Вона робить, що в її змозі, — ляпаючи в долоні, відказав Борис.
— Тим паче.
Борис знизав плечима.
— Я знаю її, — сказав він, — я вечеряв із нею й Лолою, це гарна дівчина, та їй бракує олії в голові.
Дівчина щезла, усміхаючись і посилаючи поцілунки рукою. Біле світло залляло залу, це було неначе пробудження: люди раді були опинитися серед своїх після того, як учинили правосуддя, сусідка Івіш запалила цигарку і ніжно посміхнулася сама собі. Матьє не прокидався, це було біле марення та й годі, довкруг нього біліли невиразні плями облич зі сміхотливим і млявим самовдоволенням, були вони переважно бездумні, моє теж, напевне, таке, в ньому теж існує доречність очей, кутиків губ, та попри це, мабуть, видно, що воно порожнє всередині, мов гнилий гарбуз; марою був і цей чоловічок, що знову плигнув на естраду й вимахував руками, закликаючи до тиші, з таким виглядом, наче зарання тішився із того подиву, котрий настане, коли він гаряче, без будь-яких коментарів, просто вимовить у мікорофон славетне ім'я: