— А ви… ви посередність, — відказав Борис.
Обличчя його засяяло.
— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!
— Незлецьки, — відказав Матьє.
— Або ще краще: пане, ви — ніщо!
— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.
Борис визнав це самохіть.
— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.
Він знову старанно розпалив люльку.
— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.
— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?
— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у «Воґ». От самі подумайте. Купуєш «Воґ», розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі: «А я ж цієї ночі переспав з нею!» Чудесно та й годі.
— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.
— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.
— А що за чолов'яга з нею?
— Та так, приятель. Танцює в «Альказарі». Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.
— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.
— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.
— Ви полюбляєте про це казати.
— В мене сухоти, — сказав Борис.
— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що?
— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.
Він зиркнув на Матьє й додав:
— Не про вас я кажу.
— Та певно, що не про мене, — сказав Матьє. — проте ви маєте рацію: після тридцяти вже стаєш старим луб'ям.
— Мені хотілося б бути старшим на кілька років і все життя залишатися в цьому віці: це було б утіхою.
Матьє зиркнув на нього з ураженою симпатією. Молодість для Бориса була водночас минущою і даровою якістю, котрою треба було цинічно користатися, й моральною чеснотою, по відношенню до якої треба було показати себе гідним. Мало того, це було виправдання. «Нічого, — подумав Матьє, — він уміє бути молодим». Може, він єдиний з-поміж усіх цих людей цілковито був у цьому дансинґу. «По суті, це не така вже й дурна ідея: прожити молодість доостану й віддати богу душу в тридцять років. Так чи йнак, а після тридцяти людина вже мертва».
— У вас страшенно заклопотаний вигляд, — сказав Борис.
Матьє здригнувся: Борис зашарівся від збентеження, та дивився на Матьє з тривожним співчуттям.
— А що, помітно? — поспитав Матьє.
— Ще й як.
— У мене скрутно з грошима.
— Не вмієте ви ощадно жити, — суворо сказав Борис. — Якби в мене була ваша платня, то мені не довелося б запозичатися. Хочете сто франків бармена?
— Дякую, мені треба п'ять тисяч.
Борис розуміюче свиснув.
— О, даруйте, — сказав він. — А ваш друг Даніель хіба не позичить вам?
— Він не може.
— А ваш брат?
— Той не хоче.
— Хай йому дідько! — засмучено сказав Борис. — А чи не хтіли б ви…
— Що саме?
— Та нічого, просто мені подумалося: от же свинство, у Лоли повнісінько грошви, й вона нічого з нею робить.
— У Лоли позичати я не хочу.
— Таж клянуся вам, вони в неї просто лежать. Якби мова йшла про банківський рахунок, то я нічого не казав би: вона купує акції, грає на біржі, схоже, грошенята вона любить. Та в неї вже чотири місяці з собою сім тисяч франків, вона до них і не доторкнулася, навіть не знайшла часини, щоб віднести їх у банк, кажу ж вам, вони просто лежать у неї в сумочці.
— Ви нічого не можете втямити, — роздратовано сказав Матьє. — Не можу я запозичатися в Лоли, вона терпіти мене не може.
Борис зареготався.
— Ну, це таки правда! — сказав він. — Вона терпіти вас не може.
— От бачите.
— Все одно це свинство, — сказав Борис. — Ви вскочили в халепу через якісь п'ять тисяч, вони у вас під рукою, а ви не хочете їх узяти. А що, коли я попрошу їх для себе?
— Ні, ні! Не треба, — жваво замахав руками Матьє, — все одно вона дізнається правду. Серйозно, — наполегливо сказав він, — мені це було б неприємно.
Борис не відповів. Він узяв ножа двома пальцями й поволі підняв на рівень чола вістрям униз. Матьє почувався незручно. «Негідник же я, — подумав він, — хіба ж маю я право корчити з себе порядну людину за рахунок Марсель». Він обернувся до Бориса, хотів було сказати йому: «Гаразд, позичайте в Лоли». Та не зміг і слова видушити з себе, тільки щоки зашарілися. Борис розтулив пальці, й ніж упав додолу. Вістря вбилося в підлогу, й колодка задилькотіла.