— Навіщо ви це зробили?
— А ви? — напружено поспитав Матьє.
О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.
— Ох, — сказала Івіш, — мені… мені так шкода.
Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:
— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!
Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.
— Пані щось бажає?
Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.
— Ми покалічилися ножем.
Офіціянт, видно, бував у бувальцях.
— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.
Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.
— Розважаюсь я, — сказала вона.
— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!
— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.
— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?
— Та ні.
— А! Так я і думала… Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.
Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.
— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.
— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.
— Тепер мені боляче, — сказала Івіш.
— Мені теж, — посміхнувся Матьє.
Він був щасливий. Він прочитав написи «Для панів» і «Для пань» золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.
— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.
— Та певно ж! — розквітла Івіш.
Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.
— Змішування крови, — пояснила вона.
Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.
— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.
— Знаю.
Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.
— Ось тут усе, — сказала вона.
Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.
— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.
Вона статечно кивнула.
— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.
— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.
Жінка поралася біля Івіш.
— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.
— Ви… ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.
— Нітрохи.
— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?
— Оце зараз?
— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.
— Про себе, либонь, — відказав Матьє.
— Я спостерігала за вами, ви були… майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!
— Не можна ж ввесь час думати про себе.
Івіш засміялася:
— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.
— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.
Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидаючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.