— Що?..
Він глянув на Бориса: про те, щоб зараз його розпитувати, й мови не могло бути. Матьє схопив його за руку і силоміць посадив біля Івіш. Борис механічно повторив:
— Лола вмерла!
Івіш ошелешено вирячилася на нього. Вона трохи відсунулася на лавці, наче боялася до нього доторкнутися.
— Наклала на себе руки? — запитала вона.
Борис не відповів, руки його задригоніли.
— Скажи ж, — схвильовано повторила Івіш. — Що, вона руки наклала на себе? Руки наклала, еге?
Борисова посмішка зробилася неприродно широка, губи його тремтіли. Івіш пильно дивилася на нього, смикаючи себе за коси. «Вона нічого не второпала», роздратовано подумав Матьє.
— Гаразд, — обізвався він. — Розкажете потім. А зараз ні слова.
Зненацька Борис зареготався. Він сказав:
— Якби ви… якби ви…
Матьє мовчки ляснув його кінчиками пальців по щоці. Борис перестав реготатися й, бормочучи щось під носа, поглянув на нього, потім трохи обм'як і завмер, дурнувато роззявивши рота. Всі троє мовчали, й поміж ними стояла смерть, безіменна і священна. Це була не подія, а середовище, якась в'язка субстанція, крізь яку Матьє бачив свою чашку з чаєм, мармуровий столик і породисте зле обличчя Івіш.
— Що для пана? — поспитав офіціянт.
Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.
— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.
Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.
— Пийте, — звелів він Борисові.
Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:
— Це не жарти!
— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!
Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.
— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.
— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?
— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.
— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.
— Хтозна, — відказав Борис.
Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.
— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики. Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.
— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.
— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.
Він допив коньяк і провадив далі:
— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй: «Забери свою руку, ти ж задавиш мене». Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу: «Що з тобою?» Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.
— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.
Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.
— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.
— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:
— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?
— Я… — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.
І гукнув офіціянтові:
— Ще коньяку.
— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.
— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.
Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.