— Вона там геть сама? — поспитався він.
— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.
— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.
Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:
— Ох, розтуди ж його!
Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.
— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.
— Мої листи, — відказав Борис.
— Що?
— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.
Матьє нічого не розумів.
— Оті листи, які ви їй писали?
— Еге ж.
— Та й що?
— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.
— В листах ви згадували наркотики?
— Та певно ж, — понуро відказав Борис.
Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.
— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.
Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.
— Я… бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.
— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!
Борис підняв голову.
— Уявляєте собі, що буде!
— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.
— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.
— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!
— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.
— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.
Матьє з жалем поглянув на них. «Так ось які вони!» Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.
— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.
— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.
— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.
Борис одвів погляд.
— Не можу я туди повернутися.
«А нехай тобі», подумав Матьє. І поспитався:
— Чому це?
— Не можу.
Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.
— Де листи? — запитав він.
— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.
Він помовчав і байдуже докинув:
— Там же й грошенята.
Грошенята! Матьє тихо свиснув, він подумав собі: «Недурний хлопчина, усе обдумав, навіть як мені заплатити».
— Скринька замкнена?
— Так, а ключ у Лолиній сумочці, сумочка на нічному столику. Знайдете в'язку, і там такий плескатий ключик. Ото він і є.
— А номер кімнати?
— Двадцять перший, на четвертому поверсі, друга ліворуч.
— Гаразд, — сказав Матьє, — піду я.
Він підвівся. Івіш знай дивилася на нього. Борис начебто заспокоївся. Він знову зграбно відкинув чуприну назад і, ледве посміхаючись, мовив:
— Якщо вас зупинять, то скажіть, що йдете до Болівара, це неґр із «Камчатки», я знаю його. Він теж мешкає на четвертому поверсі.
— Чекайте на мене тут обоє, — звелів Матьє.
Мимохіть він заговорив із ними владним тоном. А тому вже м'якше додав:
— Повернуся за годину.
— Чекатимемо, — пообіцяв Борис.
І з захватом та незмірною, щирою вдячністю докинув:
— Золотий ви чоловік!
Матьє рушив бульваром Монпарнас, він радий був, що залишився на самоті. Десь там позаду Борис із Івіш почнуть перешіптуватися, витворять милий їхньому серцю тісний, душний світ. Та все це було йому анідесь. Його знову обсіли вчорашні клопоти: кохання до Івіш, вагітність Марсель, гроші й посередині оцього всього — сліпа пляма, смерть. Він кілька разів промовив «ху», провів долонями по обличчі й розтер щоки. «Бідолашна Лола, — подумалося йому, — вона мені так подобалася». Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею… Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. «Здохла мов собака!» Ця думка була нетерпна.