Приголомшені люди не могли проронити й слова. Та для цього не було й часу. Ззаду підпливла машина; вона хутко наблизилась до людей, зупинившись над їх головами, розпростерла химерні павукоподібні щупальці-руки…
Бій у повітрі
Розум космонавтів був на грані божевілля. Свідомість не спромоглася повністю зрозуміти потік неймовірних вражень, воля, що не звикла долати таких випробувань, була розчавлена силою потвори. Георгій, інстинктивно зрозумівши небезпеку, перестав думати, закривши психіку заслоною байдужості… А втім, чого вони могли чекати?
Тут боротьба не приведе ні до чого!..
Механічні щупальці вхопили людей, підняли їх у повітря. Друзі відчули, як легка і могутня сила несе їх над чорною підлогою геть з приміщення огидної істоти… Промайнули ряди машин. Ось уже велетенський ангар внизу, вони вилетіли на чисте повітря…
Георгій відчув, як в голові посвіжішало, поверталася ясність думки. Значить, послабилася страшна воля Залізного Диктатора. Космонавти сиділи на якійсь подобі стільця, тулуб їх охоплювали щупальці, а літальною машиною служила стереотипна універсальна напівсфера, яких було так багато навколо Диктатора…
Джон-Ей поки що мовчав. Він, як і Георгій, впився поглядом у пейзажі планети, що пропливали внизу. На сотні кілометрів за обрій тягнулися ряди ангарів, трохи менших за той, де стояв Диктатор, але однакових у всіх деталях. За прозорими накриттями можна було побачити сотні і тисячі тих же машин. Та ось, нарешті, внизу показалися інші будівлі. В них працювали машини інших типів. Не видно було жодного поруху, жодного колеса чи маховика. Тільки над колосальними агрегатами пульсували різноколірні вогники сигналів…
— Яке страхіття! — почувся здавлений голос Джон-Ея. — Жодного деревця! Гола пустеля!..
Георгій зустрів погляд товариша, знизав плечима.
— Друже, не це тепер нас повинно цікавити! От куди несе нас ця проклята таратайка?
— Ти ж чув, — гірко перебив його Джон-Ей, — потвора показує нам своє царство! Скажи, як могло статися, що тутешні люди загубили самі себе?..
— Це страшна помилка, вона може бути повторена і в іншому світі… — відповів Георгій.
Джон-Ей рвучко повернувся до товариша.
— Ти хочеш сказати, що і в нас?..
— І в нас… — сумно схилив голову Георгій. — Це найбільше мучить мене. Вмерти не страшно! Якби тільки була змога повідомити про це страхіття людям!.. Машина — Залізний Диктатор— одержала від вчених-маніяків і цього бридкого «господаря» такі жахливі завдатки, які тепер гіпертрофувались до безкінечності. Страшний не той напівживий маніяк, страшна сама машина. Адже вона автоматично керує мільйонними арміями механічних потвор. Наша система мусить узнати про це…
— А що це дасть? Що зможе людство протиставити цій безкінечній могутності? — недовірливо запитав Джон-Ей.
— Зможе, — понизив голос Георгій, ніби боявся, що його хтось почує. — Ти забув, що Диктатор має однобокий розум. Він не одержав ні наших почуттів, ні різносторонності, ні живого інтелекту. Він бере тільки блискавичністю своїх реакцій та енергетичною могутністю. Але людина, ти розумієш, людина з живим розумом, може і мусить перемогти його!..
— Мовчи, Георгію, — затулив йому рот рукою Джон-Ей. — Може, він на відстані чує нас… Треба думати, як нам врятуватися. А якщо не врятуватися, то хоч загинути по-людськи…
Друзі замовкли і, гарячково обмірковуючи ситуацію, почали озиратися навколо. Рівнина внизу перейшла в гряди невисоких горбів та скель. На чорних схилах стриміли залишки дерев. Вони були руді, без листя. Трохи далі стояли, мов колона війська, стовпи. Приглядівшись, люди впізнали в тих стовпах знищений, ніби пожежею, ліс.
— Нічого, нічого залізній потворі не потрібно! — простогнав Джон-Ей, з розпачем оглядаючи безрадісний обрій.
Пейзаж внизу поплив скоріше. Машина, що несла людей, опустилася нижче. На обрії виростали скелі, гірські хребти, ліворуч розстилалася пустеля. Вітер гнав по ній хвилясті, зовсім такі, як на Землі, червоні бархани. Одна за другою з’являлися будівлі з розбитими, зруйнованими верхами. Машини в них були непорушні, покриті шаром іржі і бруду.
— Дивись, Георгію, — здивовано вказав туди рукою Джон-Ей. — Значить, Диктатор використовує не всі надбання людей?!
— Це цілком логічно, — байдуже відповів Георгій. — Йому потрібне тільки те, що допомагає здійснити його маніакальні цілі, закладені конструкторами…
На високій вершині хребта люди побачили велетенську вежу, яка сягала прозорих хмарок. На вежі був змонтований грандіозний, на півкілометра в діаметрі, сітчастий рефлектор, а нижче ще кілька менших. Очевидно, це була надпотужна енергетична установка. Друзі не встигли як слід роздивитись на неї, бо літальний апарат зовсім знизився і полетів над річкою чи каналом, де блищали залишки води і повзла до пісків пустелі бідна, жалюгідна рослинність блідо-рожевого кольору.