Олесь Бердник
ШЛЯХИ ТИТАНIВ
«…майбутнє… світ підкореної речовини і енергії, підвладний волі майже безсмертної людини…»
«…Ми живемо в епоху, коли відстань від найбезумніших фантазій до цілком реальної дійсності скорочується з неймовірною швидкістю…»
«Земля — колиска людства. Але не можна завжди жити в колисці…»
«Неможливе сьогодні стане можливим завтра…»
ВІД АВТОРА
Земле-колиско моя! Чудова плането! Ти прекрасна…
Всю тебе не об’їздиш, не сходиш, не облітаєш, щоб помилуватися дарами твоєї розмаїтої природи. Але думка моя обіймає тебе, заглядає в найдальші закутки континентів та океанів…
Душа завмирає перед величчю гір, які стрімкими вершинами пробивають небо, уподобляючи собою стремління нашого духу. Як багато можуть сказати гори людині, її допитливому, тривожному розуму!
Велетенські нагромадження скель, які пнуться хаотичними сходами догори, імпонують неспокійним, бурхливим натурам, для яких життя — це безперервна ломка і оновлення. Білосніжні вершини, покриті вічними сніговими шапками, нагадують нам про чистоту душі, яку треба берегти, йдучи через болото і курний шлях життя. Вони змушують нас замислюватися, забувати про марнолюбні помисли, пам’ятати про обов’язок…
Гори — твої діти, плането моя!
Про них можна писати без кінця, і нема, напевне, такої душі в світі, в якій би їх сувора і незвичайна краса не знайшла відгуку…
А моря, океани!
Хіба не манила безкінечна далина тисячі і тисячі буряних сердець до нових країв, до пригод, до слави і смерті ради незвичайних відкриттів?
Чиє мужнє серце не билося радісними і тривожними ударами, коли воно попадало в бурю? Неправда, що урагани страшні! Вони страшні тільки дрібненьким і мізерним душам, для яких життя — гладенька дорога або підступна стежечка змії.
А морська дорога — повна небезпек і пригод, несподіванок і боротьби — схожа до життя хоробрих і сильних людей. Буряні океани і їх душа — одне ціле, вони зливаються в міцних обіймах назавжди, вони котять свої грізні хвилі — хвилі води і хвилі душі — вперед і вперед, за нові обрії.
Та вічно не буває буря. Вона може бушувати кілька днів, тижнів чи місяців. Стихає ураган, зникає хвиля, втихомирюється океан.
Хмари розходяться, і тоді усміхнене сонце розсипає золоті перли по блакитно-зелених водах. Завмирають у тривожному спокої неосяжні груди моря-океану і втихомирюється разом з ним бурхливе серце людини. Воно спочиває, набирає сили, оцінює їх, щоб з новим ураганом ринутися вперед — на пошуки нового, до небезпек, слави, а може, назустріч смерті!
Прекрасні твої океани, Земле моя!
Але навіть в пустельних місцях, де рідко ступає нога людини, відкрите серце, допитливий погляд знайде скарби для душі. Піщані бархани, на яких ліпиться лише колючий чагарник, хіба не знаходять відгук в душах туркмена або араба?
А найсуворіші закутки твої — Північ і Антарктика! Вони здавна кликали до себе сміливців, вабили своєю неповторною красою, строго карали авантюристів, нагороджували достойних великою славою!
Хто попадав у ті краї, той не міг залишитись таким, як був раніше.
Краї тріскучих, страшних морозів і неймовірної сили буранів, краї для поетів і героїв, краї для вірних душ і великих звершень — ось що таке твої полюси, рідна плането моя!..
Континенти твої покриті зеленим одягом. То ліси, то найкраща оздоба твоя. Різні вони по вигляду і змісту, всякий має свій голос, що говорить до серця людини, вабить або застерігає.
— Будь обережним! — похмуро гомонять непролазні джунглі Африки та Індії, де за кожним кущем чигає смерть, блискаючи підступними очима хижака, де в мороці вологих боліт і заростів нечутно повзуть тисячі гадів.
— Йди, відпочинь! — лагідно шепочуть ліси помірних широт, низько кланяючись людині ніжними вітами беріз, тремтливим листям осики, темно-зеленою кроною могутнього дуба.
— Будь нам другом, і ми дамо тобі все, що захочеш, — доброзичливо гомонять неосяжні масиви тайги. — Йди, скільки око сягає! Під корінням повалених велетнів-дерев ти знайдеш нічліг, в повноводих ріках зловиш смачну рибу, в хащах назбираєш солодших ягід. Сядь, відпочинь! Наша віковічна пісня ввійде в серце твоє, і спокій зійде в тривожну душу!..
Так, чудодійні ліси твої, Земле моя!
Та хіба тільки ліси?
Ріки, що несуть невтомно води в океан — спокійні, величні, ніби умудрені довгим життям діди, або грайливі, як діти гірські потоки — нерозривно зв’язані з життям людей, з їх помислами, з їх повсякденними ділами. Степи — неозорі поля золотого, стиглого хліба чи прерії — пасовиська диких мустангів! Скрізь — чари, скрізь — незбориме буяння торжествуючого життя, що співає гімни тобі, плането моя!
І найдорожче мені — моя Батьківщина, земля, де я родився, край, де я виріс, село, де вперше ступив з колиски на землю непевними, хиткими ногами. О, не забути їх ніколи, нізащо!
Не забути дніпровських лук, заквітчаних морем пахучих трав, зарослих хащами густої лози, плавнів і проток, де серед водоростів хижо ширяють гострозубі щуки або повільно, сонно нишпорять в мулі товсті лини. Я зберігаю в найглибших закапелках душі чарівні спогади про перші дитячі враження, про ті дні, коли неосяжний світ охопив мою новонароджену свідомість чіпкими руками і поніс, поніс в безкінечність, покотив плином бурхливого життя.
Велика дяка тобі за все те, що я переживав і переживу ще, користуючись твоєю незмінною гостинністю, люба плането, колиско моя!
Але чому, чому — скажи мені — я не задовольняюся твоїми дарами?
Що мені ще потрібно, куди поривається моя невгамовна думка?
Згасає день. Ніч нависає над половиною світу. Люди лягають спати… Чи всі? Ні, не всі!.. Багато, ой, як багато не спить!
Я дивлюся вгору, на мерехтливі зірки, і забуваються тривоги чи радості дня. Погляд уже не може байдуже опуститися вниз. Чому? Що він шукає в темряві ночі, серед сузір’їв?
Чи не скажеш ти цього, Земле моя?
А втім, що я тебе питаю?! Ти — куля мертвої матерії серед пустелі Космосу, німа і байдужа. Ти навіть не знаєш того, що мільярди років тому на тобі виникло життя, — залізні несхитні закони Природи породили його і вели через хаос буття, щоб створити цвіт Всесвіту — Розум!
Земле! Прислухайся до кроків, які луною відгукуються в просторі — по грудях твоїх іде Володар світу — Людина! Вона не задовольняється вже твоєю первозданною красою, а переробляє її, вона забудувала простори степів гігантськими містами, засіяла хлібом, пустила в повітря над тобою казкові кораблі, залила морем електричного вогню темні ночі і, нарешті, підняла в неозору далечінь просторів допитливий гострий погляд вченого і фантаста.
Отож пишайся, Земле! Будь щаслива тим, що тобі випала така незвичайна доля — колисати на своїх грудях Людину.
Колиска стала тісною. Ось чому Людина спрямувала погляд угору, ось чому вона рішуче відкрила нову еру 4 жовтня 1957 року. Це почалася Космічна Ера!..
Що знайде Людина в темній безодні простору, де блимають, ваблячи до себе, світильники зірок? Які таємниці відкриє перед нею Природа?
Хто скаже про це?
Ніхто!..
Можна тільки гадати про майбутнє, творити гіпотези, мріяти про зустрічі з іншими Людьми далеких систем. Такі мрії — це не хліб для голодного, не сорочка для роздягнутого, не хата для бездомного. Це — не проблема сьогоднішнього дня!
Але ми знаємо, що це наше завтра і післязавтра, це — сьогоднішній день нестримного людського інтелекту!..
Звичайно, знайдуться скептики. Вони будуть говорити, що не варто думати про післязавтрашній день, одриватися від землі, мріяти про те, що не здійсниться сьогодні. Та й мало чого не скажуть супротивники великої людської Мрії?!