– А ви коли їхатимете?
– Та ось, як упораюся з сіном. Мабуть, надвечір. А ти куди?
– Купатися. А я вже вмію плавати! – похвастався хлопець.
– Ач, який? Хто це тебе навчив?
– Запорожець!.. – мимоволі вихопилося у хлопця.
Він навіть затулив рота, так неприємно було йому, що він проговорився.
Батько похмурився. Він не дуже долюбляв воєводу та московський уряд, але при повстанні, що підняв Сірко п’ять років тому, він, як і більшість козаків Харківського полку, не зрадив Москви і навіть палив з гармати по Сіркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зі Змієва, під стінами Харкова. Він одразу, як і воєвода, подумав, що запорожець був з тих, що підбивають нарід на повстання. Він на власному досвіді, живучи на Правобережній Україні, упевнився в тому, що після повстання і смерти Хмельницького, гетьмани тільки сперечалися за булаву, йшли війною один на одного, а військо їхнє грабувало нарід, руйнувало міста й села. Нарід, зубоживши, подавався шукати кращої долі на Московщину й заселяв Дике Поле на кордоні Московської держави.
І тут не всім був мед: треба було і про свій хліб дбати, і одбива-тися від татарських загонів, і нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокійніше, ніж на Правобережній Україні, а поява запорожців, як думав Дорошів батько, загрожувала цьому спокоєві. Він замислився, а Дорош дивився на нього і не розумів, що так засмутило батька.
– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очі хлопцеві, спитав він.
– На пасіці, у Журавля. А Журавлеву пасіку пограбували москалі.
Батько здивовано подивився на Дороша: от тобі й спокій!
– Як пограбували? Коли?
– Сьогодні. Але запорожець добре наклав москалям!
Хлопець розповів батькові про бійку боярських дітей з запорожцем і про їхні балачки у садку, коло шинку.
– А запорожець знає вас, – додав Дорош, – він каже, що колись вас, тату, від татарського аркану визволив.
– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.
Наче хто підняв перед ним завісу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харківського воєводи Селіфонтова, пробили харківські козаки до Торського солоного городка, іде чумацька валка з сіллю. Вози риплять, курява хмарою в’ється з-під коліс. На передньому возі стирчить дрючок, а на дрючку б’ється й теліпається пучок сивої тирси. Високо на мішках з сіллю сидить півень: він кукурікає на зорі, будить чумаків та розважає їх у дорозі.
заводить Пашко Олійниченко, що йде попереду.
підхоплюють задні:
І раптом усе змінилося: з гиком вилетів з балки татарський загін. Олійниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусід Омель-ко, що йшов поруч нього, поліг від стріли, що вп’ялася йому в груди, а він, Наливайко, ухопив рушницю з воза і хотів випалити у татарина, що летів конем просто на нього. Але раптом щось збило його з ніг і потягло по землі.
Що далі було – не пам’ятав Дорошів батько. Коли він розплющив очі, то побачив, що коло нього стоїть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжі крови татарин. А коли Наливайко підвівся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожців добивала поранених татар і в’язала руки здоровим.
– Хто ж ти такий і за кого мені Бога молити, що не дав посиротити діточок маленьких? – спитав Наливайко.
А запорожець засміявся, та й каже:
– Ну, заспівав Лазаря. Великий з тебе молельник, – та й повернувся й свиснув свого коня.
Потім вже дізнався Наливайко, що звали того запорожця Павло Глек.
Ось що згадав Дорошів батько, задумливо глянувши в вічі своєму синові.
– Стривай, хлопче! – сказав він Дорошеві. – Цю людину не можна віддати на поталу воєводі. Біжи на пасіку до Журавля та по-переди запорожця. Хай заховається поки, а потім ми сховаємо його на винниці.
IV. НА ДОРОЗІ
Надвечір з пасіки Журавля вийшов старий сліпий бандурист. Видно було, що він колись був високою, дужою людиною, але тепер вже трохи зігнувся і важко спирався на плече босоногого хлопця повода-тиря у великому брилі, насунутому хлопцеві аж на очі. Бандурист ішов, підвівши голову і невидющими очима дивився перед себе.