– Що таке? – спитав Наливайко.
– Я чую тупіт.
Всі прислухалися. З темряви теплої ночі ззаду них долинуло ледве чутне тупотіння.
– Хто б це був?
– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдіть.
Він звернув з дороги й зник у темряві лісу. Тупіт погоні ставав усе дужчий і трохи згодом до мажі, ледве не наскочивши на неї, підскакала ватага їздців.
– Стой! – закричав хтось з їхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.
– А ви хто такі? – запитав Наливайко.
– Государєви служилиє люді; а ви самі кто будєтє!
– Козак Харківського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.
– Нєчістая сіла носіт вас по лєсу. Куда єдєтє?
– Туди їдемо, де вас нема! – грубо відповів Наливайко.
Москалі ближче присунулись до подорожніх.
– Поговорі мнє!
Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумівши, що так балакати з десятком озброєних їздців серед ночі та ще в лісі не годиться, і через те значно м’якше сказав:
– Ідемо до себе на винницю.
– А на тєлєгє кто?
– На якій телезі?
– Телезі, телезі… Тарабарщина… Ну, на возу, что – нє поні-маєш?
– Син та дочка.
– А слєпого с поводирьом нє відалі? Когда виєхалі із города?
– Ще завидна… А сліпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсім не сліпий.
«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годі».
– Так, так… – сказав москаль, – так он совсєм нє слєпой?
– Де там сліпий! Ми тільки з города, а він стоїть, на річку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дійдеш до Панасів-ки? – Дійдеш, кажу. Так він уперед чимчикує, а хлопець за ним ледве встигає. Де там сліпий!
Їздці згуртувалися ближче один до одного і пошепки забалакали враз.
– Нє врьот лі? – долетів до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалів.
– Каби врал, сказал би, что нє відєл, – відповів інший.
– Так ти говоріш, на Панасовку пашол слєпой?
– Який сліпий? Він не сліпий.
– Ну тот… старік с мальчіком?
– Старець? А хто його знає. Питав дорогу на Панасівку, а куди пішов – не знаю.
– Ну, ладно… Поворачівай назад, рєбята!
Москалі повернули коней і поскакали назад.
«Добре підвіз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».
Подорожні прислухалися, поки зовсім не затихло кінське тупотіння.
– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.
«А як же запорожець? Чом його не підождати?» – подумав Дорош. Він підвівся й прислухався. Раптом спереду на дорозі спалахнув вогник. Коли на хвилинку він блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сіно і трохи згодом заснув.
V. НА ВИННИЦІ
Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликої лісової галявини. Випряжені воли стояли коло корита і їли барду. Під грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кілках міцно вбитих у землю, на перечці висів казан. Коло казан навколішках стояла Галя і, нахилившись, роздмухувала вогонь. Біляве волосся впало їй на чоло, обличчя почервоніло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як і всі брати, не помічав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та діжки, а коло неї рублена комора і хата для винників, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лісу, і на галявині лежала ранкова сутінь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всі трави, що росли тут досі, і розташовувались, наче дома. Під хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловіка п’ять робітників з винниці.
З лісу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Він підійшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорні, як дьоготь, і сьогодні б ніхто не пізнав у цьому молодці вчорашнього діда. Він трохи постояв коло Галі, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потім сказав:
– Давай, дівчино, я розпалю. Це діло знайоме більше козакові.
Він ліг на живіт, і за кілька хвилин багаття весело запалало на галявині.
Батька й бакаляра не було коло винниці, але Дорош добре знав, де вони: з лісу один за одним загуркотіли постріли з рушниць.
– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.
Він підвівся і обличчя його було червоне, як і той вогонь, що він щойно роздмухував.