– Прокинувся? – спитав він Дороша, що підвівся на мажі. – Ходімо купатися; я тобі покажу, як лежати на воді.
Нема нічого кращого за купання вранці в тихій лісовій річці. Вода здається зеленою, але це від того, що в ній одбилися верхів’я дерев. Кущі ожини позвисали з правого крутого берега річки так, що, підпливши, можна, держачись руками за віти, брати ягоди просто ротом. А в заводі, що була вже осяяна сонцем, розкинуло своє широке листя біле й жовте латаття. По листях, наче по землі, бігала якась маненька пташка.
Коли Дорош та запорожець підійшли до піщаного берега, дві дикі кози, зайшовши по коліна в річку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набік і зникли в лісі.
Дорош, влізши у річку, боявся, чи не забув він, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самої смерти. Запорожець ліг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, і він поплив, як колода. Але лежати на воді так і не навчився Дорош. Коли він лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволі йшли долу і йому доводилося підсобляти собі руками, щоб вдержатися на воді. Зате він навчився добре пірнати і, пірнаючи, нарвав цілий пучок білого жовтого латаття для Галі.
Коли вони повернулися до винниці, на галявині вже клекотів казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винників смалили убитого підсвинка-вепра. Галя розіслала на траві під грушею рядно і ставила пляшки з горілкою, чарки й ложки для куліша. Тут же перед Галею сидів пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиї. Він привітно махав хвостом і солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руці Галя.
– Бровко! – крикнув Дорош, – і ти тут?
Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.
– Так от, сучий собако, – обізвався Наливайко, – я його взяв на мотуз і прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А він і тут знайшов нас.
Бровко, наче розуміючи, що балакають про нього, і ще сильніше крутнув хвостом, але не ворухнувся з місця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неї він покладав великі надії, і не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснів припало на долю Бровка, так що він сам роздувся, як кабан і ледве ноги волочив.
Кабанятина зашкварчала над багаттям і, коли вона засмажилася, настала нарешті та щаслива хвилина, якої ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свіжою піною заходила по руках. Бакаляр узяв тріску, запалив і підніс до чарки з горілкою: горілка зайнялася блідим блакитним вогнем.
– О… Тепер я бачу, що це горілка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – він дмухнув і вихилив чарку.
– Е… – сказав старий винник, що пив більш за всіх і не п’янів. – Не пив ти, дяче, лядської старки. Я сам курив цю горілку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з річки.
– А де ти пив лядську старку?
– Ну, де пив… Хіба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замків? Був у нас у ватазі козак Жменя. Так той, бува, як дірветься до винового льоху, підійде до бочки, та й гряне в бочку з пістоля. «Ану, – каже, – покуштуємо панського пійла!» А вино цівкою сажні на два б’є з дірки. Підставить рота під цівку, покуштує трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, інше, чи не краще буде?» Та знову з пістоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по коліна в горілці та вині й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…
– Пропав?
– Пропав. Це було вже тоді, як повстали на Волині і наш загін з отаманом Кривоносом, визволяючи людей від лядської неволі і прилучаючи до себе повстанців, гнав ляхів на Полісся.
Після недовгої облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий і панок був Пухальський, але вина й горілки в льоху у нього було до біса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспішав далі, маючи на думці наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляємо. П’ємо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобіт, та чоботом. А потім до льоху. Потрощили бочки зі старкою і випустили горілку. Дух такий пішов, що й не встоїш. Від одного духу п’яний будеш. Коли чуємо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пістоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебі баба! А тут чуємо з двору гука отаман: «До зброї, хлопці, до зброї!» Ну, тут нема чого чекати, треба бігти. «Чуєш, – кажу я Жмені, – гасло «до зброї»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тільки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребиці, запалив його й поліз у куток, де була жінка. Лізе Жменя по льоху, горілка хлюпає під колінами, а жінка верещить у кутку від жаху. І наступив Жменя коліном або на гвіздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув і випустив смолоскип з рук.