– Етого я нє знаю. Єслі ограбілі, іх воєвода по головкє нє по-гладіт, потому строгий пріказ із Москви прішєл воєводє: нє обіжать вас, чєркас. Нє в том дєло, а в том, что запорожец твой сільно прібіл Мітьку Гусєва, ногой что лі в живот ударіл. Каби нє помєр малий-то… Сгоряча єму как будто нічєго било, а сєйчас лєжит, сказивал Стрєш-нєв, с души єго рвєт.
– П’яний, мабуть?
– Сєгодня нє піл нічєго, а живот, сказивают, вспучіло у нєго ровно барабан. Да, дєло твоєго запорожца плохо.
– А що ж йому буде?
– Єслі умрьот Гусєв-то? Казнят!
– Та що ти, схаменися! Хіба ж він навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було троє проти його одного. Він же захищав пасіку.
– Всьо єдіно. Каби простого чєловєка убіл, может бить, обо-шлося как-нібудь – ну ноздрі єму вирвали, ілі руку отрубілі би, а Гусєва… боярского рода парєнь-то… Да етого мало єщє: Стрєшнєв говоріт, что он лісти прєлєстниє разносіт, народ смущаєт і людєй к бунту протів государя подбіваєт, как прі вашем гєтманє Брю-ховєцком било. Как би тєбє в отвєтє нє бить, что прятал єго на вінокурнє.
– Бреше той Стрєшня! Павло приїхав на слободи з дорученням свого отамана Сірка.
– Так, так… Сєрку вашего ми знаєм… Ти вот что, міл чєловєк, – нахилившись до Наливайка, зашепотів приказний, – ти лучше про етого Сєрку нічєго нє говорі, помалкивай: нє любят єго в Москвє за то, что он воєводіскіх людєй наших служилих в украінских городах побіл.
– Не той час.
– Кто вас знаєт, чєркас. Бунтовать ви всєгда здорови билі.
Наливайко попрощався з приказним і, сумний, повів воли з мажею через греблю. Поруч його йшов бакаляр. Душа бакалярова клекотіла від обурення: тільки подумати – віддати ціле барило пінної якомусь сопливому приказному!
– Ну, навіщо ти, Семене, віддав барило цій приказній воші? Що б доброго чоловіка почастувати.
– Не журись, дяче: і тебе не забуду! – сумно відповів йому Наливайко.
Москалі пригнали Павла Глека у город і під’їхали до хати, що її вони називали «сьєзжая». Там стояла мідна гармата, а на порозі хати сидів старий сторож. Ванько Стрєшньов і ще кілька москалів злізли з коней і, потягуючись, пішли в хату.
– Єсть у тєбя кто-нібудь в сьєзжей то?
– Нікого нєт.
– А тот Дєніска Журавльов, что сідєл тут, куда дєлся?
– Воєвода вєлєл випустіть. Поднялі тут черкаси шум с полковніком своім, что будто би пчєльнік Журавльова ограбили наши.
– Враньйо! – сказав Стрєшньов, – нікто у Журавльова пчєльніка нє грабіл. Прийміка етого молодца, Нікіта!
Ванько Стрєшньов штовхнув запорожця у невеличку комору без вікна з земляною долівкою, розв’язав руки Глекові і сказав:
– Скідай сапогі!
– Навіщо? – спитав запорожець.
– Скоро узнаєш. Нікіта – в колодкі єго!
Запорожець здригнувся.
– Нащо в колодки? Хіба я злодій?
– Нє разговарівай! Скідай сапогі!
– Не хочу!
– А… сволочь! – крикнув Стрєшньов, – нє хочєш?
Він розмахнувся й вдарив запорожця у вухо. Глек заревів, як звір, і кинувся на москаля, але стрільці, що досі мовчки слухали розмову Стрєшньова з козаком, раптом накинулися на запорожця, збили його з ніг і придавили до землі. Микита витяг з кутка колодки. Ці колодки мали чотири дірки для рук і ніг і замикалися збоку на замок. Москалі стягнули з запорожця чоботи, всунули йому руки й ноги в колодку, і Микита, знявши ключа, що висів на гвіздку коло дверей, замкнув іржавий замок на колодках. Стрєшньов штовхнув запорожця ногою і сказав:
– Будєш знать, сволочь, как обіжать боярскіх дєтєй!
Москалі вийшли й зачинили за собою двері. Надворі був соняшний яскравий день, а тут, в цій коморі без вікон, було темно, як у льоху, хоч крізь щілини в дверях з сусідньої кімнати пробивалася смужка світла.
Не минуло й десяти хвилин, як Глек дізнався, що то є колодки. Він сидів, зігнувшись на землі, ноги йому були теж зігнуті в колінах, а зверху, над ногами, у менших дірках, були витягнуті руки. Зовсім витягнути ноги не можна було, руки не дозволяли це зробити. Поза була надзвичайно незручна і болісна.
Ноги й руки терпли, спину ломило, дихати було тяжко. Запорожець засичав, стиснувши зуби від злости, підняв колодки і вдарив ними об землю. Але від цього стало ще гірше. Колодки були важкі і, падаючи, так вдарили по ногах, що ледве не переламали кісток.
Коли згодом стало зовсім неможливо терпіти ломоту в спині, запорожець скорився і почав шукати іншої пози, щоб хоч трохи полегшити свій стан. Він спробував лягти на бік. Але це теж не вийшло, бо краї колодок досить далеко виступали збоку і, щоб лежати на боці, треба було ще більш зігнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищі колодки, бо вони були важкі, схилялися набік і падали, викручуючи руки і ноги в’язневі. Тоді він повалився горілиць і підняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Він знову сів. Знову почало ломити спину і стали терпнути руки. Він знову ліг горілиць, а за кілька хвилин сів і так без кінця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсім вогка від поту. Нарешті на нього найшло якесь отупіння, байдужість до всього, навіть до муки, і її терпів він тепер, і, схиливши чубату голову на груди, зігнувшись ще більше, запорожець якось одубів.