Глек не пам’ятав, скільки він просидів у такому забутті; він не знав навіть, чи спав він, чи ні, і прокинувся тільки тоді, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:
– А ну, покажи мнє етого молодца!
Глек підвів голову. Над ним стояв високий гладкий чоловік у довгому каптані. Козакові чомусь впав у вічі комір цього каптана, високий, що доходив до середини вуха і підпирав потилицю, а над коміром стирчали прямі патли темного волосся. Це був піддячий. Збоку стояв сторож Микита і держав у руках каганець. Очевидно, вже була ніч. Тіні од Микити та піддячого гасали по стелі, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрільців.
– Ти чєй такой будєш? – спитав піддячий.
Глек мовчки подивився на нього.
– Чєго молчіш? Чєй, спрашиваю, будєш? Прозвіщє твойо как?
– Павло Глек, козак Незамайківського куреня.
– Із запорожцев, что лі?
– Запорожець.
– Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?
– Стрєшньов.
– А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?
– Я.
– Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.
Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.
– Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.
– Знаю… Не впєрвой!
Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути ноги й лягти.
– Хто це був зараз? – спитав він сторожа.
– Подьячій.
– Мабуть, добра людина цей піддячий?
– Кто? Подьячій-то? Погоді, на допросє узнаєш! – відповів Микита, вийшов і зачинив за собою двері.
VII. У В’ЯЗНИЦІ
Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.
На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!
Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!
Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.
Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.