– Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.
Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:
– Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?
– Ми.
– Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?
Дубовиченко штовхнув Дороша:
– Кажи ти!
– Ні, кажи ти!
Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.
– Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.
– Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.
– Какой такой глек?
– Павло Глек, запорожець!
– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?
– Та ось ми йому харчів принесли.
– Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?
– Паляниця.
– А за пазухою?
– Огірки та сало.
– Давай, давай… А в бутилкє что?
– Горілка.
– Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?
– Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!
– Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?
– Не взнає.
– А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.
– Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.
– А ти дай что пріньос, тогда пущу!
– Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!
– Ну, что с вамі дєлать, ідітє.
Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.
Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.
– Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.
Глек підвівся. Він хотів протерти очі кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по голові.
– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував мені руки? Хто тут?
– Це я, Павло!
– Дорош? А я де?
– Забил! – ляснув себе по колінах дідок, наче він був дуже радий з того, що запорожець забув, де він, і що з ним скоїлося. – Хе-хе! Забил!
Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.
– Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.
– На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.
– А сало? – спитав Дорош.
– Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.
Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.
– А горілку?
– Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.
Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.
– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.
– Це мій товариш, Василь Дубовиченко.
Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.
– Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.
Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.
– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.
– Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.
– Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.
Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.
Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.
– Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!