Выбрать главу

Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справді розносив Сіркові листи, і його, Наливайка, укупі з запорожцем притягнуть до відповідальности? З москалями тільки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть і винницю. Погане діло.

Сумний пішов додому Наливайко: і запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: він усе боявся, що ось-ось наїдуть до нього москалі, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одішлють до Москви.

Але дні минали, ніхто не приходив до нього, і він заспокоївся.

Дорош щодня ходив провідувати запорожця й носив йому харчі. Він дізнався, що після першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах і піддячий навіть звелів, запаливши віник, підпалювати литки козакові, але Глек не признавався ні в чому. У кишені запорожцевій піддячий знайшов тільки кисет з тютюном, а в кисеті посвідчення, з якого видно було, що запорожець дійсно козак Неза-майківського куреня і відпустив його кошовий Сірко на слободи по його, Сірка, родинних справах.

Але ні воєвода, ні піддячий не вірили цьому. Минув ще тиждень, і Дорош, який щовечора навідувався до двору хорого москаля Гусєва, узнав, що Гусєв помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцеві не минути. З харчами Дорош завжди приносив і горілку, і Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав і валявся п’яний на лаві в з’їжжій або співав пісень на всю площу. У такому вигляді його якось застав піддячий. Він довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горілку, але Микита був такий п’яний, що тільки блимав очима й гикав в обличчя піддячому.

Не добившись нічого, піддячий набив морду Микиті, пообіцявши покарати його батогами, а ключі від в’язниці одібрав і віддав дячкові. Воєвода задумав надіслати запорожця і холопа у Білгород до князя, і піддячий боявся, щоб Микита сп’яну не випустив їх з в’язниці.

Дорошів батько держав шинок спільно зі своїм сусідою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке діло. Коли він сказав якось жінці, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично відмовилася від цього, навіть не схотіла слухати про це, як вона казала, «гидке діло». Багато пішло часу, щоб переконати жінку; і коли вона, нарешті, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловікові: шинок має бути в кумовій хаті, а не в їхній. Таким чином, кум шинкував, а Дорошів батько курив горілку й привозив її з винниці до шинку. Він часто бував у шинку, але ніколи не пив там горілки. Це теж була умова його жінки. Навідувавсь у шинок іноді й Дорош. Він ходив туди послухати балачок козаків, які часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навідувалися до шинку і бакаляр, і москалі, і приказні, щоб пограти в зернь, випити дешевої пінної. Особливо часто завітав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблі Наливайко дав барило з горілкою. Барило і досі було у приказного, і Дорош ніяк не зібрався піти по барило до нього, хоч батько вже двічі нагадував про це хлопцеві. Нарешті, Дорош таки зібрався й пішов до дячка.

Вечоріло, ішов дрібний дощ, багно та калюжі дзвінко хлюпали під босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нікого. Хати похнюпилися й плакали стріхами під сірою сіткою теплого дощу.

В хаті, де жив Гусєв, блимав вогник. Дорош підійшов до хати і заглянув у маненьке віконце. На довгому столі труна, а в труні лежав мертвий москаль. Руки йому були зложені на грудях, а обличчя було жовте, як віск. Перед труною стояв аналой, на аналої лежала розгорнута, з плямами воску на сторінках, велика книга. Невеличка свічка приліплена до аналою, кидала м’яке світло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабів, що сиділи й шепталися по кутках, і високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вікна, і Дорош бачив тільки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покійник, балакав з бабами. Дорош прислухався.

– У Києві? У Софіївському? А як же, був, – долетів до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божої. Підійшов до вівтаря, подивився в південні двері: що за чудасія, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б їм сидіти у вівтарі? Подивився у північні – ікона! Я знову у південні – ні, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очі, перехрестився, глянув у північні – знову ікона! А воно таки дійсно ікона – тайна вечеря, а люди як живі! А що гарного у Києві – щодня свіжий хліб… – закінчив дяк і підійшов до аналою.

Він пошарудів аркушами, розгорнув на закладці книгу і, одліпив-ши свічку від аналою, почав голосно читати, освітлюючи літери нерівним блимаючим огнем свічки.