– Вот оні! – сказав піддячий.
Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав:
– Как же ето, что і замок целий, і подкопа нє било, а вори убє-жалі? А? Ти гдє вчєра бил? – грізно звернувся воєвода до дячка. – Говорі… Всьо равно узнаю. Гдє бил, ірод?
– В кабакє.
– Одін бил, аль єщьо кто с тобой пянствовал?
– Билі Ванька Стрєшньов да Сєліфошка Прозоров.
– Нєбось, в зєрнь ігралі? Прізнавайся, ігралі?
– Нє… Пянствовалі…
– Позвать сюда Ваньку Стрєшньова да Сєліфошку Прозорова. Ми тєбя на чістую воду вивєдєм, поганєц!
Воєвода одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.
– Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?
Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.
– Говорі, смєрд, ти випустіл казака?
В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.
– Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.
– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?
– Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.
– Ну, а двері он запєр?
– А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.
Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.
– А водку піл?
– А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.
– Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!
– Воля твоя, боярін. А я нєповінний, потому как замок целий.
У воєводи лишилося таке вражіння від допиту Микити, що той дійсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злісно думав воєвода, – Сємьонич?» Він знову узявся за дячка.
– А ти, рано лі ушол?
– Рано. Відно єщьо било.
– Так… А ключі куда дєл?
– Да нікуда нє дєл. Прі мнє оні всєгда.
– А в кабакє долго лі бил? Із кабака куда пошол?
– Нікуда нє ходіл. Домой прямо і пошол.
Дячок не пам’ятав, коли і як він дібрався додому, але якщо він опинився вдома, то значить – з шинку дійсно пішов додому.
Воєвода знову загасав по Приказу.
– Стрєшньов прішол… – сказав піддячий.
– А Прозоров гдє?
– Пьяний єщьо, боярин. Не добуділіся. Почітай, бочку води на нєго вилілі, а всьо нє бєрєт.
Видно було, що Стрєшньов був з великого похмілля. Він не глядів перед себе, коли, уклонившись, став перед грізні очі воєводи.
– Хороші – глянувши на Стрєшньова, сказав воєвода. – А єщьо син боярскій! Как смєрд, по кабакам шатаєшся! Іш, у тєбя лік разнєс-ло, ровно пчьоли тєбя покусалі!
– С горя, боярін, напілся.
– С какого такого горя?
Очі Стрєшньова блиснули диким гнівом.
– Обідно, больно, боярін, что помєр Дмітрій. Удавіл би того хохла своімі рукамі! Пусті мєня допросіть єго, боярін! Я із нєго, что угодно витяну!
– Опоздал, Ваня! Улєтєла птічка! Убьог казак!
– Как убьог? Да кто ж єго випустіл?
– А вот пойді, узнай, кто єго випустил. Ти скажи. Рано лі прішол в кабак Семьонич-то?
– Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.
– Что он говоріл?..
– Говоріл, что только что із сьезжей.
– А ключі у нєго билі?
– У нєго. Сам відєл.
– Із кабака нє отлучался лі куда дьячок?
– Нікуда. Прі мнє всьо врємя бил. І домой пошлі вмєстє. Ми єщьо с нім, помню, зашлі посмотрєть на покойного Дмітрія. А потом ми єго домой к женє свєлі…
– Кто ми?
– Ех, нє спрашивай, боярін. Баби там гулящіє – Ятрьона да Пє-лагєя.
– Правду говоріш, парєнь?
– А что мнє врать. Нє вєріш – спросі, там возлє покойніка пономарь із Успєнской бил. Бакаляром єго називают.
– Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбєгай кто-нібудь позові… Как єго? Бакаляра етого сюда! Да краль етіх пусть разищут да прівєдут в Пріказ.
Воєвода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.
Бакаляр ще не лягав спати, бо цілу ніч читав коло небіжчика, і стрільці, що шукали бакаляра, зустріли його на дорозі, коли він ішов додому.
У Приказі ніде було повернутися від свідків. Воєвода вигнав усіх геть з Приказу на двір і став допитувати свідків поодинці; але всі – і баби, і шинкар, і бакаляр засвідчили те, що й Стрєшньов. Воєвода аж волосся скуб з досади.
– Нє віноват, – тицяв він товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти нє віноват, тот смєрд нє віноват, Стрєшньов нє віноват, а кто ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?