Всю увагу ми спрямували на воєнні дії і чекали приходу німців. У тюрмі появилися стражники з Познаньщини й інших прикордонних смуг, що їх уже зайняли німці. Вночі до тюрми приводили арештованих німців. Часом викликали деяких, і більше вони не поверталися. Ночами ми чули рух потягів і часом постріли гармат.
Вже від першого дня війни ми наліплювали на віконних шибах паперові смужки, щоб у разі вибуху бомб розбите скло трималося разом. Вкоротці ми переконалися, що такі смужки не мали ніякого значення, й тому відносні зарядження видавалися нам дуже смішними.
Мабуть, це було четвертого вересня надвечір. Десь високо ми чули звук моторів. Я виліз на вікно й шукав у небі літаків. Сонце світило яскраво і клонилося близько до заходу. На дахах високих кам'яниць увихалися вояки, які стріляли з кулеметів. Час від часу стріляла самітна гармата.
Нагло щось вибухло і я, глянувши ліворуч, побачив великі стовпи чорного диму. Сонце своїми яскравими проміннями перешкоджало оглядати терен. Щось над обріями міста заблищало; це були літаки, які доземно падали вниз і у хвилині, коли вони робили закрут до доземного лету посипалися з них блискучі довгасті предмети, які падали на землю й вибухали клубами диму. Від зривів дрижала тюрма. Того вечора місто було освітлене пожежами, які горіли в кількох місцях.
Такі налети повторювалися упродовж кількох днів, але ні одна бомба не впала в околиці тюрми.
П'ятого вересня, тюремна адміністрація почала звільнювати із в'язниці кримінальних в'язнів, а відтак і українських націоналістів, які мали менший вирок, ніж десять років тюрми.
Дев'ятого вересня ми малощо не впали жертвою бомбардування.
Я сидів на вікні й шукав у небі літаків, які тим разом дуже зловіщо гуркотіли десь високо. На подвір'ї проходжувався молодий стражник, бльондин, із крісом на плечах. Став і, піднявши голову вгору, числив перелітаючі літаки. Дорахував до п'ятнадцяти, й нагло в повітрі щось зашуміло, засвистіло…
Я підсвідомо зістрибнув на долівку й саме в ту хвилину чорний, смердючий дим наповнив камеру, полетіли дрібні уламки скла, мури тюрми задрижали й щілини, в які можна було вкладати пальці, зарисували зовнішню стіну тюрми.
Нові вибухи все дужче хитали основами грубих мурів тюрми. Щось валилося, на коридорі з лоскотом сипалося.
Ми отямилися з першого приголомшення і глянули на себе. Івану Шпакові з голови, а Михайлові Рудому з руки стікали струмочки крови.
Ми усвідомили собі, що прийшов кінець, що мури, які валяться у другому кінці тюрми, обсунуться і в нашій камері присиплять нас у неволі на чужині.
Як староста камери, я почував, що повинен щось сказати, щоб підтримати на дусі друзів. Але що можна було говорити, коли наші очі самі промовляли правду, що наші життєві хвилини, може тільки миті вже почислені. Я сприймав все, що діялося десь на світі: дзвінкий гук літаків, вибухи бомб, дрижання тюрми й обвал каміння, який наче б зближався до нас. Я глядів друзям в очі, які були вогкі, але спокійні, всі стояли, немов на апелі. І я дрижачим голосом, насилу промовив:
– Друзі, це, мабуть, такий кінець нашого життя… Розпач не поможе, приймім мужньо те, що мусіло колись прийти… Зробили, що могли, що було в наших силах…
Голос неприродно задрижав, і я замовк.
Нові бомби ще дужче потрясли тюрмою, й на наші голови посипався із стелі тинк. Ми поспішно поцілувалися. Великі темні очі Рудого наповнилися сльозами, хоч він намагався усміхатись. Я в думках молився і, як задубілий, чекав скоршого кінця. В голові мигнула фантастична думка: якщо валитиметься стіна, може вдасться мені якось вискочити з тюрми? Вмирати так дуже не хотілося!..
І коли вже здавалося, що й наша камера перетвориться в руїну, на мить обвал зупинився. Ще кілька тяжких каменюк десь обвалились, прогуркотіли поодинокі каміння й поволі все затихло.
Стіни тюрми стояли поколені, літаки гуділи десь далеко, все затихло довкола, тільки сморід вибухових матеріалів іще клубився в камері.
На душі стало легко й радісно, надія розпирала серце, яке так швидко билося, немов би хотіло накінець іще більше попрацювати, піт цюрком стікав із наших облич. І надія на життя повернулася до нас.
Я не можу описати переживань на самій межі страху й надії на життя. Але пригадую, що це була невимовно радісна хвилина в моєму житті.
– Цим разом іще не прийшов нам кінець – із дрібкою гумору перший заговорив Іван Шпак.
Хотілося співати якийсь побожний гимн подяки Богові, що тим разом помилував нас.
– Подивися, Богдане, крізь вікно, що там діється, – просив мене Михайло Рудий і взявся висаджувати мене на вікно без рам, хоч ґрати вмуровані в камінь іще міцно трималися.
– Місто з лівого боку горить, – подавав я свої спостереження. – Там, де стояв стражник і числив літаки, лишилася мала обгоріла купа, на якій лежить переломаний кріс. Виразно бачу не обсмалене ясне волосся, чобіт не видно, а бомба впала за п'ять метрів до в'язничного муру й тепер є діра на височину росту людини…
– А що там так валилося?
– Тюрма, здається, стоїть ціла, маґазини і бюра теж стоять, хоч і там видніють ями від бомб. Але кам'яниці наліво від тюрми – сама руїна.
– То певно валилися ті кам'яниці! – міркував Шпак. По кількох годинах відкрили нам двері й дозволили йти до туалети.
– Пане старший, – почав Шпак Іван, – немає щось з'їсти?
– Нєма, панє, ми самі голодні й залежні від того, чи щось нам дадуть із військового приділу. Весь транспорт перестав діяти, – оправдувався стражник.
На коридорі було багато тинку й пороху. Крізь побиті вікна коридору видно було горіюче місто. Всюди позарисовані щілинами мури.
– Ще один такий налет, і тюрма розсиплеться, – впевнено ствердив Михайло Рудий.
– Раз козі смерть! – підбадьорив Іван Шпак. Якраз із другого боку коридора, з туалети виходив Зенко Матла. Як завжди поважний, він привітався здалеку помахом руки й усміхався. Стиснув п'ястуки на знак, щоб триматися. І ми трималися, були готові на найгірше без зайвих нарікань на свою долю.
16. НЕСПОДІВАНА ВОЛЯ
У камері наші запаси цукру і смальцю вже кінчилися, тільки пачка махорки була ненарушена. Нікому вона не потрібна. По кістці цукру з ложечкою смальцю ми поцьмакали в устах, запили водою, й це була наша вечеря.
На дворі стемніло. Тільки рожеве сяйво продиралося крізь вікно все яскравіше, коли надворі темнішало.
Несподівано двері відкрив стражник і викликав нас трьох на коридор. Михайло Рудий, який мав досмертну кару, залишився.
Хоч сходи були напівзруйновані, ми зійшли вниз, де перед бюром адміністрації нас уставили в ряд із друзями з інших камер.
Даремний був наш страх, що, може, нас постріляють. У ряді стояло нас, мабуть, тринадцять.
З бюра вийшов начальник тюрми з перев'язаною головою. На перев'язці червоніла пляма крови. Це були наслідки бомбардування. З ним був його асистент. Начальник почав говорити:
– На розпорядження міністерства карного відділу в ім'я Речі Посполитої ви звільнені із в'язниці. Свобідно можете йти, тільки на схід. Місто мусите опустити перед північчю, бо в іншому випадку може вас розстріляти військова жандармерія. Заходьте по черзі до бюра, одержите документи звільнення.
Тяжко було повірити, що так ненадійно воля перед нами. Ми почали нервуватися, запитуючи себе поглядами: «Чи це можливе?»
Ніхто не відзивався ні словечком. Всі спрямували свій погляд на Івана Климова й наче б хотіли нашу долю вкласти в його руки. Він стояв струнко із зціпленими устами. Але мені легше було на саму думку, що Климів із нами.
По черзі ми заходили до бюра. Іван Малюца і Юрко Дачишин (обидва були бойкотовані, й до них в тюрмі ніхто ні словом не відзивався), читали прізвища й виповняли малий червоний папірець, як документ звільнення.
У тюремному мундирі я опинився раптом на вулиці з червоним папірчиком у руці. Оглянувся – за мною вузька фіртка була закрита, переді мною у далечині горіло місто. На вулиці ні живої душі. Куди йти, щоб перед північчю покинути місто? Ану ж це підступ, може решту друзів не звільнять? Із тривогою я думав про своє становище на волі. Вимріяна роками далека воля так нагло прийшла до мене, як несподіваний скарб, і я не знав, що мені робити, куди прямувати. Я почував себе, як зацькований звір, якому немає виходу. І в тій хвилині я рад би був вернутися до тюрми, до своїх друзів. Фіртка знову відкрилася, і я побачив Івана Климова.