– Іване, як я тішуся, що ти біля мене!
– Почекаймо, поки вийде вся група, тоді разом вийдемо з міста.
І справді, вкоротці вийшли один за одним друзі: Гриць Барабаш, Іван Шпак, Вінтонюк, Шедловський, Корнелюк молодший, О. Мащак, Роман Біда, Марченко, один учитель із Волині і ще двоє друзів. Ціла група була поза мурами тюрми.
Іван Климів відразу перебрав провід над групою. Ми всі були раді, що Климів із нами. В нього вірили, як у людину, яка наших надій ніколи не заведе.
– На питання когонебудь, – почав Іван Климів, – за що ми сиділи, відповідати, що ми посполиті в'язні. Ні слова, що ми політичні! Вироки подавати від одного до трьох років. Запаси цукру, смальцю, махорки чи сухарі затримати до мого розпорядження. Не знаємо, як довго і серед яких обставин будемо йти додому. Всі мусять триматися разом і якнайскоріш мусимо опустити місто. Відпочивати і спати будемо за містом.
– Друже, ми до вашого повного розпорядження! – заявив Іван Шпак.
– Тепер за мною! – владно скомандував Іван Климів.
Ми вирушили хідником у напрямі палаючого міста. Ось охоплені вогнем палаючі кам'яниці. Вогні й дим виїдають очі і запирають дух. Проскакуємо вулицю з порваними телефонічними дротами й виходимо на якусь площу. Стоїть фігура з розп'яттям Христа. Якась жінка в чорному лежить хрестом на землі й підводиться, щоб закликати людей до покаяння, бо зближається кінець світу …
Від звуків її гістеричного голосу мені мурашки проходили за шкірою.
Через годину ми вже опинилися на шляху поза містом, який вів на схід.
Коли ми відбилися далеко від міста, прийшла нам запізнена думка, що треба було хоч із годину почекати коло тюрми, бо, може, того вечора було звільнених більше друзів.
Так і було, про що ми довідалися опісля. Скоро після нас вийшла група біля тридцяти друзів з вироками нижче досмертної тюрми.
Щастя полягало в тому, що в тій групі був Володимир Макар, якого всі знали як провідника націоналістів у Равіцькій тюрмі перед приїздом Зенка Матли. Людина з ініціятивою, повна енерґії, тож почувався до обов'язку організованим порядком вивести групу поза місто. Великій групі тяжко було себе прохарчувати, тому Макар розділив друзів на менші групи й назначив їм провідників. Він подав їм докладні вказівки щодо обережности, накреслив кожній групі шлях маршу: Підлясся, Холмщина, Волинь. За вказівками Макара, всі групи щасливо добилися на місце призначення.
У групі з Макарем був Павло Мигаль із Сокальщини, Кублій із Костопільщини й ще кількох друзів. Із Павлом Мигалем сталася така сама історія, як із Романом Бідою у нашій групі. Мигаль не міг володіти ногами. Кублій змайстрував відповідні милиці, на яких можна було сяк-так просуватися без напруги ніг.
Багатьом відомий той факт, що Макар Володимир пробував ходити на тих милицях, кажучи:
– Треба спробувати, бо колись може придатися. Вимовив, як кажуть – у лиху годину. Не минуло кілька днів, і Макар утратив ногу. Про цей випадок згадаю пізніше. Наша група під проводом Івана Климова просувалася шляхом на схід ночами, а вдень ми відбивалися далеко від шляху на відпочинок, бо шляхом просувалися в утечі військові частини, яких постійно переслідували ворожі обстріли з літаків. Івана Климова я пізнав іще краще в дорозі з тюрми до Сокальщини. Тяжка це була для нас дорога. Вже за кілька днів нас почали опускати сили з надмірного вичерпання ходом та через брак харчів. Ми просто голодували. Й тільки завдяки Климову ми трималися рештками сил і не попадали у зневіру.
Дивлячись на дрібну постать Івана Климова, годі собі було уявити, щоб у нього знайшлося стільки сили, енерґії, самопосвяти і дружньої, майже материнської опіки над нами. Він лишав нас на відпочинку, а сам ходив по околиці серед чужих, ворожих до нас людей за шматком хліба для нас. Не раз брав мене зі собою. «Ти такий сухий як я, – казав він – тому більше витримаєш, хай решта відпічне».
Роздобуту з великим трудом поживу ділив між нас, а про себе ніколи не думав, треба було з нашого боку певного морального тиску на нього, щоб він і собі лишав відповідну пайку.
Одної ночі несподівано для нас Климів приніс велику баньку молока, яке купив за махорку в дворі графа Потоцького. Виділював кожному по півлітра й запевняв, що всім вистачить, включно з ним.
Після розділення молока виявилося, що Івана ошукали на півлітра. Передостатній не хотів прийняти останнього півлітра молока, а вимагав поділитися з ним.
Тоді Климів у формі наказу сказав: «Друже, пий, бо виллю молоко на землю».
Друзяка таки відмовився, й молоко всякнуло в землю. Климів, спохмурнівши, закинув баньку на плечі, щоб віднести її до двора, а для товариства забрав мене з собою.
По дорозі наче б оправдувався переді мною: «Це моя вина, – пояснив він, – бо я дався ошукати. Він не міг випити меншої порції, як інші, й тому я молоко вилив. Я на вітер не говорю».
І справді, більше подібних випадків у часі маршу не було.
Польські селяни ставилися до нас вороже, і з харчами було дуже тяжко. Та Іван Климів затямив собі прізвище й місцевість одного кримінального в'язня-українця, з яким десь зустрічався в тюрмі. Ця місцевість находилася ще далеко перед Берестям Литовським. Климів відшукав його сина, який нас прийняв із відкритим серцем і виявилося, що він теж добрий українець. Батько був засуджений за тяжке побиття у спорі за межу. Сусід скоро помер, а батька засудили на довголітню тюрму.
Там ми знайшли справжній перший відпочинок по кількох днях тяжкої дороги. Господарі ділилися з нами, чим могли. Тісто на молоці нам дуже смакувало. Це перший раз після тюрми ми спали на пахучому сіні у стодолі, наперед добре помившись.
Наступного дня знову підкріпили себе молоком, дістали по одній картоплині на дорогу і з подякою господареві та Всевишньому рушили в дальшу дорогу – в напрямі Берестя Литовського.
Перед заходом сонця ми вже бачили блискучі бані церков міста, й серця застукали радісно на згадку, що, може стрінемо Провідника Степана Бандеру, який сидів у тюрмі в Бересті Литовськім в поодиночці. Ми поспішали, та, на нещастя, Роман Біда не міг зразу справно йти, а скоро йому ноги цілковито відняло.
Іван Климів сплів із галузок ноші, на яких ми, чергуючись, несли Романа. Це була тяжка праця для таких виснажених і змучених ходом, як ми. Іван Климів, у тому випадку, взяв на себе подвійний тягар, бо ніс ноші через дві зміни. Свій учинок мотивував тим, що він є сильніший удвічі від кожного з нас.
А ми справді з подивом дивилися на Іванову витривалість і силу й це нам давало більшої заохоти в допомозі своєму другові. Я, наприклад, ледве міг донести ноші на призначену віддаль. Ноги вгиналися, руки дрижали, але я вдавав, що тримаюся просто, щоб не побачив Іван, бо він міг би мене виручити. Такий був Іван Климів. Коли ж він ніс ноші, ішов шпарко і по ньому зовсім не було видно і сліду змучення.
Так ми йшли цілу ніч, щоб перейти Берестя Литовське ще перед сходом сонця. Підганяв нас до того страх перед бомбардуванням міста. А польського війська повно було на передмісті: воно, таборувало на дорогах і городах.
Отак ледве ми принесли Романа Біду на передмістя Берестя Литовського і присіли відпочити під скиртами соломи. Ранішній туман прикрив всі оболоння й хати. Виглядало, що день буде хмарний, і це нас тішило, що менша була небезпека від налетів німецьких літаків. Та це тільки здавалося.
Коли сонце зійшло, мряка впала росою й небо стало чисте та сине, ні хмаринки не було видно. Така погода восени радує душу людини, але тоді погідною красою природи ми були пригнічені.
Климів казав нам чекати на нього, а сам пішов до міста розшукати тюрму й розвідатись про долю Провідника С. Бандери. Роман лежав заритий у солому і був до всього байдужий.
Скоро вернувся Климів, бо польова жандармерія його до міста не пустила. Климів доручив Осипові Мащакові залишитися з Романом під скиртами й чекати коней із возом, які обіцяв підшукати Андрій Марченко у своєму рідному селі, де його тато був православним парохом.