Ми не перешкоджали, милися під студнею, опісля, очищені від пилюги, із приємністю посідали на колоді й почувалися як удома.
Та недовго Іван побував із своєю сестрою. Обов’язки супроти гостей примусили його піти на село, організувати для нас квартири. Було нас, мабуть, ще вісім друзів, і всіх нас забрав до себе місцевий парох.
– В мене, – говорив панотець, – будете мати всі вигоди, я самий, то місця вистачить, та й із білизни дещо знайдете, а найважливіше – вам треба добре відгодуватися.
На плебанії ми дійсно знайшли всі вигоди. Вечеряли й політикували. Отець був правдивий український націоналіст, турбувала його доля нашого народу і твердив, якщо б цей нарід був вповні національно свідомий, він без національної свободи не зміг би жити.
– Нарід велика сила, – продовжував отець, – якщо б усі одним фронтом твердо, непохитно й, не зважаючи на великі жертви крови, повстали, вже давно ми мали б власну самостійну державу. О, таких треба всіх, як ви, – і показав на нас жестом руки. – Ні москалі, ні поляки нічого не вдіяли б.
Тож я хотів би запропонувати вам випити по чарці доброго вина за здоров'я й сили тих усіх політичних в'язнів, які вийшли на волю, щоб могли ще добре бити нового окупанта.
– Пропозиція, всечесний отче пароху, добра, але нас зобов'язує організаційний закон не пити алькоголю, – звернув увагу Михайло Рудий.
– Алькоголю?.. То я з тим згідний, – не дався збити з наміру отець, – але це вино та й ще до того церковне, то який це «алькоголь»? Зрештою, зараз прийде до компанії Іван Климів, а він знає, що зробити.
Пішов десь отець, мабуть, по вино, а вкоротці ввійшов Іван. В чистенькій вишитій сорочці, в темних штанах він виглядав іще дрібнішим, ніж був у військовій шинелі. Поголене лице було як у дівчини. Тільки очі пригадували рішучого й невгнутого провідника-революціонера. Актуальну «проблему» вина, він без надуми вирішив. Отець, що якраз у той час появився. на порозі, так і залишився там стояти й слухав Івана.
– Наказ про заборону вживати алькоголь був у першу чергу подиктований тим, що ОУН не тільки хотіла мати тверезих членів революційної боротьби, а й рівночасно вела акцію бойкоту польського державного монополю, на якому держава мала великі доходи з податку, – вияснював Іван. – Польща вже не існує, тож один аргумент бойкоту алькоголю відпав, а надалі нас обов'язує закон не бути ніколи підпитим. Отож уважаю, що при такій нагоді покуштуємо по чарці вина з церковної захристії.
– А я казав, що Іван є мудрий чоловік! – усміхнувся отець і витягнув з-під поли дві пляшки вина, яке заховав бо не знав, що скаже Іван.
Дехто випив чарку, а дехто тільки покуштував, бо до вина, алькоголю не був звиклий і не сприймав із смаком навіть вина. Але це не вплинуло на святковий настрій вечері, якої ми довгими роками не мали. Самий настрій, почуття гідности людини, повна свобода рухів, атмосфера волі – це був для нас духовий пир. Пізно вночі ми розійшлися до своїх покоїв спати.
Це вперше по роках я клався в чистій білизні, занурив голову в м'яку подушку, від якої ішов запах доброякісного мила. Було радісно й легко на душі. Та в душі підсвідомо відчував якесь неясне почування… В тому моменті я пригадав, зірвався з ліжка з докором совісти, як міг я про це забути втішатися прекрасним світом й особистою волею, а не подякувати за все Всевишньому, який мав мене у Своїй опіці й дозволив щасливо вийти з тюрми. «Отче наш» й «Богородице Діво» видалися закороткими молитвами, щоб подякувати належно Творцеві за волю. Тож я вернувся до своєї тюремної практики й молився своїми простими словами.
Просив Бога дати сил до боротьби за волю народу. Молився щиро й від серця. А коли знову поклався до ліжка, тоді справді відчув легкість на душі і з повним спокоєм мріяв про рідних в с. Нивицях, про першу несподівану зустріч із тими, яким я завдав стільки турбот і сліз. Мабуть, ми покутували за гріхи наших предків.
Рано побудив нас Іван Климів, зробив збірку й подав новини про договір між Москвою й Берліном за розподіл польської держави, яка вже перестала існувати. Він ще раз пригадав про суворого московського окупанта, який того дня був уже під Тернополем і з яким ми будемо зводити надалі свої змагання за національну волю. Кожному з нас Іван подав таємну кличку, на підставі якої ми мали нав'язати організаційний контакт на місцях.
– Головне, – наказував Іван, – не зрадити себе, що ми сиділи за ОУН в тюрмі, і конспіративні форми дії загострити до максимуму.
– Чи маєш відомості про долю Степана Бандери? – поцікавився хтось із присутніх.
– Бандера скористав із розгублення тюремної адміністрації і вихопився з-під нагляду сторожів. Замішався серед інших в'язнів і тепер є в безпечному місці.
Із с. Сільця Белзького ми розходилися до своїх домів. Осип Мащак, Роман Біда, Володимир Рудник, Михайло Рудий і Вінтонюк пішли в напрямі Львова, а Іван Шпак і я подалися до Радехова.
18. СТЕЖКАМИ ДО НИВИЦЬ
Польовою стежкою нивами, стернями і поміж рядками бараболь, ми ішли в напрямі с. Радванець. З пістолями при боці, які нам подарував Іван Климів, ми йшли впевнено. Москалів іще не було видно, а польська поліція вже не робила служби, й тому ми йшли свобідно, не звертаючи уваги на засади обережности.
Коли переходили попри невеликий гайок, нам назустріч вийшли озброєні крісами кількох молодих мужчин, зупинили нас і без «пардону» роззброїли. Щойно тоді стали питати, хто ми, звідки й куди йдемо.
Я здогадувався, що це українське підпілля докладно виконує доручення Проводу ОУН, роззброюючи недобитки польської армії. Тож я відразу вияснив, хто ми і що йдемо із Сільця, куди ми разом прийшли з Іваном Климовим.
Почувши, з ким ми верталися з тюрми, підпільники не тільки перепросили нас, а й повернули зброю й перепровадили через інші застави, щоб ніхто нас не турбував. Це були справді члени ОУН, які виконували своє завдання – магазинування зброї на дальшу підпільно-революційну боротьбу.
В Ордові ми не стрінули Миколи Свистуна-Ворона, він не вернувся ще з тюрми, так само ще не вернувся й Вугляр.
Ми вже опинилися на організаційному терені, на якому я колись діяв, як повітовий організаційний референт. Тому деякі члени ОУН були мені знайомі, й ми довідалися багато цікавих організаційних новин, які нам у тюрмі не були відомі. Після нашого арештування 1937 р., коли ув'язнено біля п'ятдесяти членів ОУН, у тому трьох районових провідників і двох членів повітового проводу, організаційна мережа не перестала діяти. В основному повітовий провід на чолі із провідником Вуглярем діяв безперервно до грудня 1938 р., до часу арештування Вугляра. На початку 1939 р. був теж арештований М. Свистун.
Після мого арештування Вугляр і Свистун Микола скоро нав'язали контакт з організаційними клітинами всіх районів і на місце ув'язнених районових провідників назначили інших. Таким чином ОУН у Радехівщині діяла безперервно.
Твердження комісара поліції Войтара й комісара слідчої політичної поліції в Золочеві Чайковского виявилися неправдиві, а були сказані на судовому процесі тільки для ефекту.
Деякі члени ОУН, що були наражені на ув'язнення, перебували в підпіллі, виконуючи саботажні й бойові акції. Члена Івана Дідика, який був звільнений із нашої групи, поліція арештувала поновно і в дорозі до Радехова в Пукачівському лісі його замордувала.
Під час поліційної облави на підпільників у Щуровицькому районі поліція застукала трьох підпільників: Войтовича і Лисака Миколу (третього прізвища не пригадую). Вони відстрілювалися кілька годин. Опісля поліція підпалила стодолу, і всі три бойовики згоріли.
Оповідали друзі багато ще інших, менше важливих, пригод членів ОУН із поліцією. Приємно було розмовляти на волі із друзями, яких майже три роки не стрічали, та була пора йти далі на Радехів до с. Нивиць.
Вже добре стемніло надворі, як ми застукали до дверей Слободюка на передмісті Радехова. Спершу не хотіли вірити моїм словам, не пізнали мого голосу, аж прийшов Дмитро Слободюк, тоді щойно відкрилися двері й нас вітали, як рідних. Вранці ми вийшли на місто, в якому товпилося багато польських вояків. На нас ніхто не звертав уваги. Для мене місто було цікаве змінами, які зайшли на протязі останніх кількох років. Було більше нових квітників, упорядкованих травників. Це давало більшої принадности містові, воно виглядало багато чистіше, як колись.