Коли його перший раз вивели на денне світло, Вугляр мало не втратив зору. Щільно закрив повіки очей і так помалу привикав до денного світла.
Возили його на судову розправу до Луцька, а як вибухла війна, знову перевезли його з німецькими в'язнями до Рівного. Це все пережити міг тільки Вугляр. Тяжко повірити, але хто його знав, не сумнівався.
З Вуглярем ми пішли по деяких районах з організаційними справами.
Через кілька днів наших мандрів від села до села, Вугляр відвів мене до с. Поториці й передав до рук Василя Макара, який уночі перевів мене попри большевицькі застави поза село над ріку. Там на мене чекав човен із зв'язковим, який перевіз мене на другий берег Бугу.
За Бугом мене відставили до с. Себечів, просто до хати Петра Башука. В той час наші друзі багато говорили про втечу Петра із львівської тюрми Бриґідок. Втеча відбулася ще до вибуху війни, і про неї варто згадати з уваги на оригінальний і одчайдушний плян.
Петро Башук, Петро Канюк й інші сиділи в поодинках у Бриґідках. На коридорі того відділу були двері, які сполучували в'язницю із приватним мешканням начальника тюрми. Башук прийшов до логічного висновку, що коли за тими дверми є приватне мешкання, то там теж існує воля…
По докладній обсервації наші друзі ствердили, що ключ від згаданих дверей є в руках вартового. Одного погідного дня один із друзів у поодинці ніби тяжко захворів і почав «умирати». До середини ввійшов сторож і, нічого не підозріваючи, нахилився над «умираючим». Цей раптово схопив дужими руками за шию сторожа так сильно, що йому, небораці, відразу заперло духа.
Друзі діяли справно і швидко. За хвилину сторож із затканим ротом, зв'язаний шматками простирала, лежав спокійно під ліжком. А Петро Башук спокійно, якби нічого не було, вийшов зі своїм другом на коридор із ключами в руці. Відкрив двері до мешкання начальника і сходами преспокійно, як старі мешканці дому, вони вийшли на хідник. У дверях стрінули одного із сторожів, який спершу збентежено глянув на перехожих, але скоро заспокоївся, прийшовши до переконання, що це виходять якісь поліційні тайні аґенти. Заки справа вияснилася, наші друзі були вже далеко від тюрми й по них слід застиг. З Башуком і Канюком вийшли на волю Ярослав Гайвас і кримінальний в'язень Стемпєнь.
Ось так оповідали друзі про подію із втечею Петра Башука, тож приємно було заходити до хати цього сміливця. Правда, він нам не відкрив дверей, бо десь гуляв по зв'язках ОУН повітової мережі, зате нас гостинно прийняла його сестра.
У Себечеві я стрінув теж Василя Ваврука, колишнього провідника нашої націоналістичної групи у Дрогобицькій тюрмі. Про прихід Івана Климова повідомив мене Баран Василь з Поздимира, відомий бойовик ОУН із Сокальщини. А незадовго прийшов сам Іван Климів, порядно вже одягнений, але блідий і худий.
– Нарешті ти прийшов, Бодю! – звернувся він до мене, вітаючись і відразу повів надвір.
Тут почав пояснювати свій плян. На його думку, колишні політичні в'язні не зможуть на довшу мету втриматися на волі під московською окупацією. Тому частина їх відразу мусить перейти жити в підпілля, а друга частина подасться на той бік Бугу для організування сильної організаційної мережі на тих частинах української землі, що потрапила під окупацію Німеччини.
– «Мусимо українізувати нашу Холмщину, Підляшшя і Лемківщину, – говорив Іван. – Треба всюди організувати українські школи, «Просвіти», видавати книжки й газети, щоб ширити національну свідомість серед українського населення, яке завжди було гноблене польським урядом і позбавлене української культурної опіки. Молоде покоління вчилося в польських школах і про Україну нічого не знало. Отже, перед кадрами ОУН є велике завдання поширити національну свідомість, що дає запоруку закріпити сильну мережу ОУН на тих частинах нашої землі, – пояснював Іван. – ОУН мусить бути добре законспірована перед німецьким Ґештапом, бо скоріше чи пізніше ми будемо вести з ними боротьбу. Пляни німців є такі, що Україна для них має бути їхньою колонією. Треба все пам'ятати, що ми збройне виступаємо проти кожного ворога, який схоче Україну окупувати для своїх інтересів. Війна між москалями й німцями буде напевно і з цим нам треба рахуватися. Не потішати себе фальшивими надіями, а приготовлятися ідейно до боротьби з німцями вже тепер. З тобою я буду в постійному контакті, як тільки опинюся по цьому боці Буга. Сюди незабаром прийде Дмитро Маївський і я тебе з ним познайомлю.
Я мав іще кілька днів часу й міг використати гарну, бельгійського виробу, стрільбу, яку мені подарував Іван Климів, знаючи моє замилування до полювання на дичину. Сказав мені Петро Башук де найкраще засісти на сарнюків коло Себечева.
Тож: одного досвітку, ще далеко до схід сонця, я пішов полями під ліс, до якого припирало поле з озиминою. На краю лісу я вибрав догідне місце і заліг з готовою до пострілу стрільбою.
Довго я лежав за кущами та сарнюків не було видно. Вже ранній туман упав на землю, небо набрало синього кольору, на якому золотом ясніли смужки хмар у променях іще не сходячого сонця. Заповідалася все ще гарна погода, яка тривала вже кілька тижнів. Кущі довкола вже прибиралися жовтими та рожевими листками, дерева ще добре зеленіли. А озимина, як рута зелена, аж за очі брала. Я давно такої краси не бачив і тим видом любувався, як дитина. Та сарнюків все одно не було.
Несподівано з кущів вийшло п'ять красноперих фазанів. Найбільший із них голову тримав високо вгору й зорив довкола. Це самець, що пишався своїми червоними перами. Фазани рідка птиця в наших околицях, її плекали звичайно багаті дідичі в окремих загородах у лісі. Та війна поломила кордони держави і теж збурила огорожі звіринців. Тож вільні фазани свобідно ходили по озимині, скубаючи свіжі пагінці пшениці.
Не хотілося стріляти, коли людина чекала на більшу штуку. Сонце добре освітило галявину на протилежному боці під лісом, і я прийшов до переконання, що сарнюки вже не вийдуть. Тоді піднявся і глянув ліворуч на дорогу, яка проходила полями. В тому ж моменті у придорожньому рові сполохалося стадо сарн. Задалеко й запізно було стріляти, сарни великими скоками віддалялися. Я вже не застановлявся, змінив набої із дрібним шротом, прицілився і вистрілив. Два фазани затріпалися і впали, третій підлетів у гору, але був поранений і присів десь у кущах.
Молоді дівчата раділи фазанами і приготовили нам добрий обід.
Під час того, коли я любувався «королівським» відпочинком у Себечеві, Іван Климів кидався по всіх усюдах, як той вітер. Здається, що він уже трохи відживився, бо енергія у нього була невичерпна, а виглядав далі худим, як у тюрмі.
Одного дня привів він Дмитра Маївського. Була це молода пристійна людина, з правильними рисами обличчя, чорними вусиками. Був поважний і спокійний, а в очах палав вогонь.
Наша група збільшилася ще одним членом – Миколою Шевчуком, який перебрав над нами провід і, не зважаючи на сльоту, що почалася по довгих тижнях гарної погоди, потягнув нас на Грубешів.
Місили ми липке болото сокальської землі, мокли, а йшли, як вояки на фронт. Шевчук мало говорив, був дуже офіційний, зате Маївський висловлював свої спостереження відносно німців і Ґештапо.
Німці зайняті поляками і впорядковують адміністрацію в губернаторстві – говорив Маївський, – на нашу організаційну діяльність покищо не звернуть уваги. Тож такий стан мусимо спритно використати і за пляном КЕ ОУН опанувати всі українські землі по цей бік Бугу. Не можемо забувати нашої приповідки, що кувати залізо потрібно, поки гаряче.
Ця фраза Маївського мені дуже подобалася і я її не раз пристосовував у життєвій практиці. Маївський не тільки давав добрі поради як здійснювати намічену ціль, він теж нас розвеселяв дотепними жартами в часі поганого маршу по болоті, який на душу навівав сум.
Нарешті ми добилися до Грубешова. Там уже існував Український Комітет і шкільний інспекторат. Було видно, що Шевчук почував себе тут господарем. Усі його слухали й респектували.
За організаційним пляном Шевчука, треба було когось кинути до великого села Мінян. Отже туди післано мене й Савчука Степана, на учителів школи. Хоч ми не мали відповідних учительських кваліфікацій, але мали добру волю, яку інсп. Самохваленко оцінив і сказав: «Учителів маємо мало, тож доповняємо людьми свідомими й жертовними, які дадуть собі раду. Святі горшків не ліплять». Він дав нам письмо, з яким ми мали зголоситися в місцевому громадському уряді.