20. В МІНЯНАХ
У громадському уряді нас прийняли з довір'ям і дали підтримку для навчання української дітвори у школі.
Це була дуже вдячна праця, й ми раділи разом із батьками та дітьми кожним успіхом, хоч не отримували платні за свою працю, а жили на ласці гостинних ґаздинь.
Вечорами ми проводили курси українознавства, на які ходило понад сорок осіб старшої молоді. Із жалем треба ствердити, що всі, як діти, так і старші, говорили українською мовою, але писати й читати не вміли і знання про Україну не мали жодного. Тому то ми раділи, коли дітвора й старша молодь легко і з великим вдоволенням сприймали нові для них предмети українознавства.
Першою нашою українською імпрезою було свято 1-го Листопада. Це вперше за ввесь час минулої польської окупації на сцені в селі пролунала українська пісня. Диригентом був Тодьо (прізвище я призабув) із Сокальщини, якого ми стягнули до Мінян на секретаря громадського уряду. Важливе було це, що всі хористи складалися з місцевої селянської молоді. Шкільна заля була замала, щоб помістити мешканців села, які прийшли майже всі й облягали сусідні кімнати школи, щоб хоч трохи послухати рідної пісні.
Другою зворушливою імпрезою для батьків була Свят-Миколаївська виставка шкільних дітей. Хотілося нам дуже щось приємного зробити для шкільних учнів; це ж: у свято св. Миколая, за рідною традицією, обдаровується дітей даруночками.
І саме такими даруночками ми зі Степаном Савчуком хотіли обдарувати наших учнів. Та біда була в тому, що ми самі нічого не мали. Тоді мені прийшло на думку витягнути тих 20 злотих, які колись мені дав дир. Маланяк на «чорну годину».
З тією думкою я пішов до Грубешова по пораду до панства Маланяків, які вже теж утекли з Радехова на цей бік Бугу.
У книгарні я закупив українські книжечки, які вже вспіли появитися у Грубешові, олівців, зшитків і цукерків. Пані Оля Маланяк порадила спекти тістечка «амонячки», на які подала докладний перепис і всі потрібні інструкції. Не без того, щоб до моєї кишені вклала трохи грошей на потрібні закупи. Трохи ми з панею Олею посміялися над моєю долею майбутнього пекаря, але іншої ради не було.
Цілу ніч нам із Савчуком довелося палити в печі й пекти кругленькі, склянкою витискані тістечка. А замісили ми їх на близько півсотні осіб, щоб кожній дитині вкласти до пакуночка. Таких пару тістечок я при нагоді заніс пані Олі, яка не мала слів похвали для наших «амонячків».
Вночі ми теж в'язали невеличкі пакуночки й адресували, ховаючись перед людським оком. Бо несподіванка втратила б увесь чар, якщо б хтось із селян підглянув наші приготування. Селяни дуже любили обговорювати зайняття та пляни своїх учителів. Знаючи це, ми старалися все приготовляти скрито.
Сама вистава пройшла надзвичайно вдало. На сцену ввійшов св. Миколай в асисті небесних ангелів. Він промовив теплими словами до діточок на сцені й післав своїх ангелів принести із-за куліс даруночки. Ангели збентежилися, бо не знали, чи їм іти за сцену, чи ні. Того на пробах не було. Та вкінці послухали й пішли. Вони дуже здивувалися, коли побачили кілька пакуночків.
Св. Миколай відчитав прізвища й подав дітям на сцені. Опісля звернувся до решти дітвори-глядачів на залі і похвалив їх за труди, за пильну науку про свій нарід, про пошану до своєї Церкви й любов до Бога. Св. Миколай пізнав добрих дітей на Холмщині й тому зійшов з неба, щоб їх відвідати і в
доказ своєї любови до них – обдарував їх скромними даруночками.
Св.Миколай знову післав ангелів за сцену, які з дива не могли вийти, коли побачили тим разом гору пакуночків. Вони могли 6рали їх по кілька і несли до св. Миколая, який, даючи подарунок дитині, все знаходив гарні слова похвали, а декому подавав батьківські науки. Такими чортик дуже цікавився й подавав різку на спомин.
Більшість батьків плакала із зворушення. Приходили до нас на сцену й цілували як рідних. Для нас це була вся заплата, якої грішми не оплатиш. Це раділа душа, що праця наша дає гарні наслідки в селі, яке двадцять літ було позбавлене бачити вияви української духової культури.
Тож не диво, що коли прийшло повідомлення від шкільного інспекторату передати школу й навчання кваліфікованому учителеві, згідно з нашою умовою, все село запротестувало проти того, дарма, що ми вияснювали важливу причину цього розпорядку.
– Нам ліпших учителів не треба, як ви! – говорили вперто селяни і староста громади.
Громада вислала делегацію до Грубешова і ця повернулася задоволена, бо як інспектор школи, так і німецька влада, затвердили нас як учителів школи. Та не довго нам прийшлося вчителювати. Німецька влада зарядила закрити школи через брак засобів для отоплювання кляс.
Тим часом ми снували в повіті організаційну мережу ОУН. Повітовий провід очолив М. Шевчук, а крайовим провідником був Роман Шухевич. Мене покликали до повітового проводу ОУН як організаційного референта.
М. Шевчук був дуже діловою людиною й великим формалістом. Із жодним референтом проводу не входив у ближчі товариські відносини, як тільки ділові. Був працьовитий і того вимагав від нас. Часто суворий і різкий, що я мав нагоду особисто переконатися.
Було це під кінець грудня 1939 р. Того року була люта зима. Сніги завалили всі дороги. Сніг падав і тоді, коли я мав іти до Грубешова на наради повітового проводу.
На дворі світу Божого не видно, так ліпило густим снігом. Ідучи, я орієнтувався на телефонічні стовпи, бо із дороги і сліду не було. Хоч я вийшов з дому доволі скоро, розчисляючи на тяжку дорогу, то до хати, в якій відбувалися наради проводу, спізнився не більше як п'ять хвилин. Я ще потрапив на формальне відкриття нарад, але після того провідник дав мені нагану за спізнення. Я прийняв це без жалю й на ціле життя закарбував собі в голові, щоб ніколи не спізнюватися. Це було моє єдине спізнення.
Я ближче заприязнився тоді з Мироном Матвієнком, який був референтом справ організаційного юнацтва і в організаційній роботі починав тоді свої перші поважні кроки. Не раз доводилося мені йому допомагати.
Нам у відносно скорому часі вдалося зорганізувати клітини ОУН у всіх більших селах повіту. Велику допомогу ми мали від вишколених членів ОУН з .району з-під Сокальського повіту. Завданням організації було: закріпити законспіровану мережу на Холмщині й Підляшші, розвивати українську національну свідомість серед населення, втримати свої впливи в місцевих урядах громад, перебирати втікачів з України і їх перевіряти та викривати законспірованих большевицьких агентів (які мали завдання ввімкнутися в організоване громадське й політичне життя українського населення і про все інформувати органи НКВД) та заопікуватися зв'язковими ОУН, які приходили з України, і відставляти їх до Проводу ОУН у Кракові й навпаки: уможливлювати їм перехід через кордон на другий бік. Через закриття шкіл я мав доволі часу займатися організаційними справами в повіті.
Поза організаційною діяльністю, ми далі вели в селі самоосвітню працю для старшої молоді й зорганізували аматорський гурток, який провадив Степан Савчук. Запланували ми поставити «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
Режисером був Степан Савчук, а хорові частини підготовляв Тодьо. Савчук дав мені ролю Хоми, кажучи, що вона найтяжча. Гриця грав Богдан Наклович із Сокальщини, а на Марусю ми взяли із Грубешова далеку мою кревнячку Стефу Шпур із с. Нивиць. На іншу ролю ми попросили Лесю Штельмах. Решта обсади була із селянських хлопців і дівчат. Я своєю ролею дуже пишався, але коли опісля я побачив ту саму п'єсу в театрі, в думці соромився за свою гру. Та як на аматора, казав Ігор Вонс (друг мій від серця, учитель із сусіднього села), гра була добра.
З тією п'єсою ми їздили до сусіднього села. Стефа Шпур в ролі Марусі й Богдан Наклович у ролі Гриця творили добру пару, особливо публіка зачарована була голосом Стефи Шпур.
* * *
В с. Мінянах мені довелося пережити теж і одну прикру хвилину. До того причинився молодий хлопець із Волині – Льоньо (прізвище забув), який в Українському Комітеті питав за моєю адресою, хоч мене не знав.