Коли я про це довідався, скоро стрінув молодого втікача з Волині і спитав його, на що я йому потрібний.
Молодий бльондин із круглим обличчям і міцно збудований, він пояснив, що шукає якоїсь праці для себе, а хтось йому порадив звернутися з тією справою до мене. Це мені було трохи неясним, але його вік 18 років не давав поважних причин надто підозрівати.
Я зайнявся ним, забрав до Мінян і там примістив у кооперативі як продавця. Льоньо вільний час перебував із нами у школі, був меткий і цікавився різними справами. Питав мене про нашу судову розправу і про сидження в тюрмі. Його цікавість я приймав як звичайну людську, а, із другого боку, підсвідомо підозрівав його і в говоренні був обережнішим. А все таки, я оповідав йому про боротьбу ОУН, про Данилишина й Біласа, про героїзм і жертовну працю членів для визвольної справи.
Несподівано загостив до мене Іван Климів. Грудневий тріскучий мороз на дворі розколював замерзлі дерева, які голосно тріщали.
З такого морозу увійшов у хату Климів. На щоках і на кінчикові носа появилися ледве помітні рум'янці, а на бровах і на шаликові виступив білий іней.
У теплій кімнаті ми сиділи поза північ. Іван Климів пропонував мені виїхати трохи на відпочинок в якусь південну країну, або піти в Україну з важливим завданням. Я довго не надумувався й вибрав підпільну роботу без відпочинку. Ми ще того вечора домовилися, що Климів організаційним шляхом поладнає відповідні формальності передачі комусь референтури і вкоротці повідомить мене про дальші шляхи, зв'язані з відходом в Україну.
Протягом кількох днів я об'їхав райони й подав умовлену кличку членам, за якою мав зголоситися мій заступник. Свою референтуру з порозумінням пов. провідника я передав Степану Савчукові. Ніхто в пов. Екзекутиві, ні на низах не знав про дальше моє призначення в організаційній дії. Знали тільки, що я виїжджаю з того терену на якесь друге місце.
Святий Вечір я провів із найближчими друзями у школі. Коли я склав присутнім побажання, Льоньо розплакався й вийшов з-за стола. В кухні він плакав довго і я відчув, що хлопець переживає якусь внутрішню боротьбу. Мені впало на думку перевірити причини його перебування за кордоном і чи у нього є чисте сумління.
Коли я повернувся із Кракова, де пробув два дні, навіть не роздягаючись із плаща, я покликав Льоня до одної з неотоплених кімнат школи й зразу накинувся:
– Льоню, – почав я говорити до нього, не спускаючи його з очей, – мені все відомо про твоє завдання тут, за кордоном. Для тебе немає жодного виходу з тієї ситуації.
Льоньо дуже зблід і почав плакати та просити, щоб вислухати його, він все розкаже поправді. В душі я був радий, що так легко мій трюк удався,
– Я був дурний, що повірив НКВД, – почав крізь сльози Льоньо. – Вони казали, що ви є великий ворог українського народу. Мене взяли до Луцька на два тижні перевишколу, там було біля сотні таких молодих хлопців. Мені сказали про ваш осідок у Грубешові. Я мав завдання стежити за вашою діяльністю і про всі спостереження повідомляти НКВД. Першого листопада я мав особисто явитися в Луцьку і здати перший звіт.
– Чого ти плачеш? – перебив я йому. – Говори спокійно і всю правду, це вийде тобі на користь.
– В комітеті я питався за вами і, коли вкоротці з вами стрінувся, то я тішився, що мав успіх. Та коли вас ближче пізнав, я побачив у вас добру людину, одержав поміч від вас. А ваші переживання в тюрмі, оповідання про ідею ОУН і боротьбу за волю України – остаточно переконали мене, що ви не є ворог народу, як описував НКВД. Мене почала мучити совість за попередній плян зрадити вас.
Недавно прийшов до мене незнайомий чоловік і грозив мені, якщо я негайно не зголошуся в Луцьку. Але я все передумав і постановив зірвати з НКВД і не голоситися в Луцьку, хоч знав, що мене можуть большевики вбити.
Виглядало, що Льоньо говорив правду Я старався його заспокоїти й потішити, а рівночасно передав його під суворий нагляд Службі Безпеки ОУН. По переведенні слідства Іван Климів мав теж вражіння, що Льоньо сам збагнув своє зрадництво і вчасно завернув із блудного шляху. Щоб Льоньо не мав клопоту з московськими агентами, його перевезли до Німеччини й там улаштували на якійсь праці. Про це я довідався вже значно пізніше.
Іван Климів повідомив мене про виїзд до Кракова. Звідти стелився шлях в Україну.
21. ЗУСТРІЧ ІЗ РОМАНОМ ШУХЕВИЧЕМ
Перед від'їздом до Кракова зв'язковий передав мені доручення явитися у Грубешеві в домі панства Маланяків.
Втерта саньми дорога на снігу сріблилася до сонця, яке вже давно зійшло. Мільярди зірочок на снігу мерехтіли діямантами аж очі разили. Мороз скував усе довкола, живе створіння боялося виставити надвір носа, ні пташинки не було видно. Довкола тихо-тихо, аж моторошно ставало.
Я йшов швидко дорогою, а сніг гостро скрипів під ногами. Дрантивий плащик не багато помагав, я підбігав, щоб розігрітися, й рахував, скільки часу потрібно, щоб зайти до міста. Захотілося скоротити дорогу і я попростував через річку.
Високі насипи снігу при березі мене трохи відстрашували, щоб не пірнути глибоко у сніг, тож я вибрав на око догідне місце, зісунувся з берега і – пішов просто під воду. Виявилося, що при березі під грубою верствою снігу вода не замерзла.
Я відчув, що вода тепліша за повітр'я і не лякався. Але вилізти на беріг було неможливо. Тож я почав брести у воді до середини ріки, де блищав лід, Легше було видобутися на лід, ніж: вертатися. Але на другому боці ріки я почув, що замерзаю дуже швидко. Все поза пояс замерзло як панцер. Я спішив, як міг понад один кілометр і врешті зайшов до хати.
– Ми тебе чекали, – на порозі привітала мене пані Оля. Вона зразу помітила, що штани і плащ, як із льодового панцеру, наказала скоро переодягнутися й подала піжаму. За пару хвилин я був під периною й, напівлежачи, пив чай із ромом.
– Щоб хоч не простудився! – бідкалася пані Оля. – Той пан, що хоче з тобою бачитися, незабаром прийде. Ти навіть не здогадаєшся, про кого йде мова, та спокійно лежи, я тобі й так не скажу хто цей пан.
Я лежав і думав, хто це може бути той пан, і дивився на мої мокрі лахи, що висіли на кахлевій печі й парували.
Не знаю, скільки часу пройшло, як двері тихо відкрилися й на порозі став, усміхнений з огниками в очах, ясний бльондин. У першій хвилині я не повірив своїм очам, бо минуло не менше п'ятнадцяти літ від нашої останньої зустрічі в Нивицях.
Роман Шухевич легким кроком підійшов до мене і хвилину дивився своїми ясними очима, наче шукав моєї душі й мого образу з минулих літ. Я не знав, що маю робити, чи зриватися з ліжка і ставати наструнко, чи… Пам'ятаю тільки, що почервонів по вуха. Та моє хвилеве збентеження Роман скоро розвіяв своєю природною товариською вдачею. Присів коло ліжка і висловлював свій жаль, що завдав мені стільки труду в таку негоду, де я малощо не потонув у ріці.
Він оповідав мені про знайомих, про Богдана Підгайного, який вийшов щасливо із Дрогобицької тюрми й тепер живе в Сяніку. Було багато про що говорити, стільки різних питань насувалося на язик, що не знав з чого починати. А все було таке цікаве.
З розмови Романа виходило, що він був докладно поінформований про мій відхід в Україну. По-батьківському давав мені поради практичної організаційної роботи в підпіллі та нагадував, щоб користуватися всіми засобами обережности, бо НКВД має велику кількість сексотів, тому в зустрічі з незнайомими людьми треба бути особливо обережним.
Дивно мені було, що Роман говорив до мене як до дорослої людини, коли я ще був під вражінням минулих далеких літ, коли на Романа дивився як на недосяжний ідеал, до якого зблизитися ніколи не зможу.
Господиня подала підвечірок, моя одежа висохла і я переодягнувся. Треба було відпровадити Романа до потягу. Мороз надвечір прибирав на силі, й ми часто собі натирали носи та вуха, які біліли як папір.
Роман попрощався й побажав успіхів у боротьбі. Він іще поцілував мене й усміхнений вступив на східці потягу, але не приховав сумовитого погляду у своїх очах. Помахав іще кілька разів, і потяг віддалився.
Він більше був свідомий небезпеки, яка мене чекала під московською займанщиною. Може, при прощанні він відчував, що бачимося останній раз.