Я помалу повертався до міста, й Роман не сходив мені з голови.
Я пригадав собі хлоп'ячі роки, коли до Нивиць приїжджав Роман на вакації. Він завжди перебував у товаристві Богдана Підгайного. Я вже тоді підозрівав їх, що вони мусіли бути великими провідниками ОУН і знали все, що діється в організації, до якої я всім серцем, усією своєю істотою хотів пристати.
Ох, як я хотів щось від них почути про таємну роботу ОУН! Але тоді вони не могли говорити про такі поважні справи з малим хлопцем.
Я пригадав, як одного літнього дня, може, це було 1931 р., із шкільного саду покликав мене до себе Роман. Він посадив мене на лавочці коло столу в тіні розлогої яблуні, а сам прикучнув щоб його голова зрівнялася з моєю, і лагідно, допитливо дивився мені просто в очі. Цей погляд був точнісінько такий, як сьогодні, коли він присівся коло мене на ліжку. Щось ніби читав з моїх очей.
– Богдане, – почав Роман, – ти бравий козак, чи зможеш таки зараз поїхати до Оглядова, до Юрка Березинського й передати важливого листа? Мусиш спішитися й уважай на листа, щоб не загубив. Так само мусиш привезти скоро відповідь.
Я з великою радістю, навіть із гордістю погодився відвезти листа якого Роман мені впхав за пазуху.
Щоб скоро виконати доручення (чомусь мені здавалося, що це мусіла бути організаційна справа), я вихром подався на вигін де під старою вербою куняв гливий кінь, обганяючись від настирливих овадів. Я розпутав його і скочив на хребет.
Спершу кінь ступав ліниво, а опісля під ударом пута пішов галопом Здавалося, що п'ять кілометрів дороги я стрілою проскочив. Спутав під парканом коня, а сам, стискаючи на грудях листа, відчинив фірточку в паркані. На протилежному кінці подвір'я стояла стодола, де гуділа молотарка й кілька жінок звивалися коло снопів і соломи.
Я ще не намислився, чи йти мені до плебанії, чи до стодоли, як нагло від стодоли великими скоками і з гарчанням надбіг величезний пес і, як гураґан, звалився на мене. Я навіть не встиг подумати про якінебудь заходи оборони, як пес придавив мене всім своїм тягарем до землі, тільки висолоплений червоний язик висів над моїм обличчям і страшні червоні очі пильно стежили за рухом моїх очей. Дике гарчіння попереджало найменшу спробу поруху мого тіла.
«Загризе!» – подумав я собі. Пес виглядав страшніший за паровий льокомотив.
З халепи вирятував мене Юрко Березинський. Одне його слово подіяло на пса більше ніж чари. Немов би його хтось перетворив з дикого лева на лагідного, з розумними й не страшними очима ловецького пса. Він покрутив куцим хвостом і почав мене обнюхувати й пеститися, як старий знайомий. Поки в мене вступила назад душа, я вже був обчищений із пилюки, і Юрко перепрошував за неприємність.
– Це добрий пес, – говорив Юрко, – нікого не вкусить, але повалить на землю кожного незнайомого і не пустить до хати.
Юркові було прикро за собаку, а мені прикро за самого себе, що я так настрашився ловецького пса.
Юрко часу не гаяв, за кілька хвилин приніс листа, якого я скоро доручив Романові.
Взагалі Роман Шухевич був дуже активний у різних ділянках роботи, давав відчити для сільської молоді в Нивицях під час свого перебування на вакаціях, брав участь у місцевому драматичному гуртку. Пригадалося мені його роля Гриця в п'єсі «Ой, не ходи, Грицю…» Я дуже переживав той момент, коли Маруся отруїла Гриця. Роман так природно вдавав муки і смерть, що я почав вірити в його отруєння. Він теж дуже добре грав на фортепіяні і скрипці. Я був на виступі скрипкового квартету, яким диригував Гриць Казанівський, директор школи в селі Трійці.
З Романа був також добрий спортовець, його ніхто не переміг у плаванні на ріці Радославці. Він вибрався каюком із Нивиць по ріці Радославці, Стирі, Прип'яті, а відтак Вислою до Балтицького моря і тією ж дорогою повернувся.
Роман багато часу присвячував місцевій молоді, заправляючи її в легкій атлетиці. Найчастіше він ці змагання робив із Богданом Підгайним.
За селом, під лісом, раз відбулися такі змагання: біг на сто метрів, стрибок у даль, мет кулею, стрибок у височінь тощо. Першуни вигравали нагороди, які сам Роман десь роздобував, – то якусь добру книжку, то тютюн або шоколяду.
Пройшло з того часу багато літ, але в моїй уяві образи були такі близькі і свіжі. Вони дуже закарбувалися в моїй пам'яті мабуть тому, що Роман для мене (та чи тільки для мене?) був незрівняним ідеалом. А сьогодні його поцілунок приємно огрівав моє серце. Тепер багато колишніх таємниць стали мені краєчком відомими, я не помилявся, що Роман був одним із найкращих провідних членів і бойовиків ОУН.
Я піддався мріям із хлоп'ячих літ і був би не знати як довго ішов серед тріскучого морозу, але дзвіночки саней перервали образи минулого.
Я відчув, що мої вуха відмерзають. Натирав снігом, і було дуже боляче. І знову пригадав, що Роман це робив краще й ніжніше. Треба було підбігати, щоб загрітися.
До Мінян був іще шмат дороги, а надворі сутеніло. На небі іскрилися зорі під ногами скрипів сніг, а холод пробирався до кісток.
22. СТЕПАН БАНДЕРА
Через кілька днів я зголосився у Кракові в Івана Климова на умовленій квартирі. Це була зустріч перед моїм виїздом в Україну. З розмови із Климовим виходило, що він скоро зустрінеться зі мною в Україні. А покищо відпровадив мене до Академічного дому, а відтак передав мене Миколі Климишиному. В одній кімнаті я застав трьох друзів. Лише один був мені знайомий – Кублій із Волині.
Климишин з'ясував нам становище ОУН в Україні й форми боротьби в підпільних умовинах. Недвозначно дав нам зрозуміти, що війна між Берліном і Москвою неминуча і що по тій лінії ми мусимо проводити підпільну боротьбу та скріплювати мережу ОУН до широкої акції в час вибуху війни.
В головних інструкціях було доручення, що наша група, яка скоро опиниться в Україні, матиме головне завдання приготовити адміністративний апарат по селах і містах нашого терену дії. Адміністрація має бути приготована діяти від перших днів української державности.
Ці слова викликали в нас візію майбутньої української самостійної держави й давали запал та охоту до дії, хоч би в найтяжчих обставинах боротьби під московською окупацією. Климишин поцікавився, чи маємо добрі черевики і шкарпетки та чи чогось нам не бракує із взуття й одягу. Микола ходив по кімнаті й виглядало, що на когось чекає, бо часто дивився на годинника. Двері відкрилися, на порозі став незнайомий і зголосив прихід Провідника.
– Струнко. – подав команду Микола й уставив нас у ряд.
На порозі з'явився в зеленому короткому плащі низького росту чоловік, який бистрим оком глянув на нас і в виструнченій поставі відібрав звіт від Климишина.
Це був той самий чоловік, якого мені давніше показував у студентській харчівні у Кракові Степан Галамай, як велику людину, не називаючи його прізвища. Я не помилився, коли думав, що це повинен бути Степан Бандера. Тепер ця людина – Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера стояв перед нами. Ця перша моя безпосередня зустріч із Провідником запала глибоко в мою пам'ять. У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі. Провідник зобразив нам дійсний стан, який нас чекає в тяжких обставинах боротьби з окупантом.
Хоч перспектива була не рожева, то наказ Провідника був для нас святим і ми готові були іти хоч би в огонь за велику ідею визволення України. Слово Провідника: «Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!», вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати. Провідник призначив нас членами «Першого Пробойового Відділу», стиснув сердечно руку й побажав успіхів.
На команду «Струнко!» і «Слава Україні!» Провідник Степан Бандера опустив кімнату.
Я під враженням, якого не переживав ніколи до того часу, впорядкував свій наплечник, узяв квиток на потяг у кишеню, й ми пішли на залізничну станцію, щоб найближчим потягом від'їхати у прикордонну смугу коло Сокаля. Нашою метою було село Себечів, а далі Кристинопіль, де на нас мав чекати Іван Климів.
23. ПРОЩАННЯ
У Себечеві я довідався, що на перехід ріки Буг під московську окупацію доведеться чекати кілька днів, і використав цю нагоду, щоб поїхати до Мінян попрощатися із друзями, з якими мене зв'язала спільна доля скитальщини й ідея підпільної боротьби ОУН.