Підходячи до с. Мінян, я думав, чи Господь дозволить колись іще побачити те холмське село, дітей і молодь, якій я старався віддати половину своєї душі й серця. Я скинув шапку перед придорожнім хрестом, який був свідком того місця, де ще недавно стояла православна церква, що її по-вандальському зруйнували вогнем і топорами польські поліцисти із «стшельцамі».
Таких святотацьких злочинів я бачив більше на Холмській землі. Прикро було слухати оповідань селян, на очах яких це все відбувалося. Вандали християнської польської держави не задовольнялися самим збуренням українських, також християнських церков, але із кпинами вбирали на себе священичі ризи, виступали перед своїми колеґами як комедіянти. З чаші Св. Тайн пили пиво і вдавали, що приймають Святе Причастя. Народ плакав, молився і сподівався кари над новітніми хуліганами за богохульства.
Кара прийшла, й то скоро. Не минув рік, як поляки втікали на схід, полишали все своє майно і втратили владу, яку мали. Чи ж можна було дивуватися, що місцеве населення схопило винувачів знищення мінянської церкви – коменданта поліції з Мінян і з ним іще двох хуліганів та розстріляло їх недалеко від школи й місця, де колись стояла церква?
Хрест, що нагадав мені оповідання селян, стояв наче на горбочку, й ніхто не сказав би, що там була колись церква, з якої лишилися недогорені підвалини й наріжні камені. Це все покрив високим шаром сніг, тільки кінчики посохлого бур'яну виступали понад сніговим покривом.
Степан Савчук був у школі і втішився моїм приїздом. Він дуже довірочно сказав мені, що найближчі друзі прийдуть завтра (в неділю) мене попрощати. Для мене це була справді велика несподіванка.
Прийшли всі мені близькі й дорогі друзі: Ігор Вонс, Тодьо «Чорний», Богдан Наклович, Стефа Шпур, Леся Стельмах, Надя Наконечна, Віра Цап й ін. Було скромне прийняття, але важливіше, що таку дружню атмосферу рідко коли в житті мені доводилося переживати. Тоді я пізнав відкриті серця подруг і друзів, які виявили для мене стільки почувань і запевняли мене, що будуть молитися, щоб Бог дозволив нам іще раз стрінутися в житті Хоч нічого певного вони не знали про мої пляни організаційної роботи в майбутньому, мені здавалося, що вони здогадувалися, куди стелиться мій шлях.
Після вечері ми при патефоні розважалися товариськими забавами до пізньої ночі.
Із приємним враженням пережитого я попрощав своїх найкращих друзів того часу, школу й передав привітання для всієї шкільної дітвори, яка забрала в мене половину мого серця.
По скрипучому снігу й висанкованій дорозі я добився до Грубешова, щоб востаннє попрощатися з моєю «другою мамою», їй я залишив свою фотографію на згадку з якоюсь допискою. Хоч пані Оля з вигляду була весела, але відчувала невиразну тривогу; прощаючись, тільки сказала: «Вважай на себе!».
Славця й Богдан Маланяки відпровадили мене за місто, пригадали мені старі часи, як я їм оповідав колись різні казки та санкувався з ними на горбі коло залізничного насипу в Радехові. Махали мені довго руками вслід. На якомусь закруті я втратив їх з очей, але їхній образ лишився в моїй пам'яті.
24. КОРДОН
Недалеко Кристинополя зв'язковий завів мене до одної селянської хати, де сиділо кільканадцять друзів. Більшість із них це були мої друзі, знайомі з польської тюрми, інших я вперше пізнав: Юрій Шпак, Зелений (Потягач), Іван Бойко з Бережанщини, Запісочний і мґр Пшеничний Степан із Волині, наш провідник «Першого Пробойового Відділу». Знайомі друзі: Михайло Рудий, Рудник із Жовкви, Юрко Вінтонюк, Іван Шак, Іван Кублій, Шедловський, та ще двох, прізвищ яких тепер не пам'ятаю.
До хати ввійшов Іван Климів і Пшеничний зірвав нас на «струнко», по-військовому зголосив число бойової групи: дванадцять і п'ятьох членів охорони через кордон.
«Слава Україні!» – привітав усіх Іван Климів.
«Героям Слава!» – як один, відповіли друзі.
Іван Климів коротко подав плян переходу кордону, призначив провідником групи Пшеничного, а комендантом охорони Запісочного, який мав під своєю командою ще чотирьох вишколених бойовиків. Бойовий наш виряд був такий: легкий скоростріл і кілька крісів, що ними користувалася польська кавалерія. Крім цього, кожний мав власний пістоль і по дві ручні ґранати.
Іван Климів перевів особисту ревізію, щоб не було коло нас зайвих матеріалів, документів чи записок, які могли б нас компромітувати в руках НКВД. Кожному вручено фальшиві документи й посвідки місця праці. Це мало бути помічним у підпільній роботі в глибокому запіллі, а вразі небезпеки на кордоні – говорила за нас зброя. На очах Климова кожний зашивав у взуття вартісну валюту, яка теж могла пригодитися. Рублі ми вклали в кишені.
Хтось із СБ зголосив, що німецькі пограничники перейшли і шлях відкритий.
Була приблизно 10 год. вечора. Ніч хоч зоряна, але місяця не було. Ми вийшли з хати в напрямі Буга. Климів мав перейти кордон другої ночі.
Ішли гусаком, за кілька хвилин маршу снігом по коліна задзвеніли кроки по замерзлому Бузі. Ми переступили дріт по німецькому боці, ще далі протяли кілька дротів большевицького кордону.
Був спокій, тільки чути було шарудіння кроків по снігу. Перед нами туманіла стіна лісу приблизно за півтора кілометра віддалі, де на нас мали чекати зв'язкові із санками. По боках чорніли менші й більші кущі, у яких свистів морозний вітер. Ми поволі, насторожені, як хорти, посувалися на схід у напрямі лісу.
Вся моя увага була спрямована на небезпеку з боку московських пограничників, але в думках настирливо зринали образки моїх переживань останніх днів: Провідник Степан Бандера, низького росту в зеленій куртці, прощальний вечір у Мінянах, то на зміну Славця й малий Богдан здалеку помахують руками мені вслід.
«Долів!» – нагла як грім команда, поклала нас в одну мить на сніг. Ворога і жодної небезпеки я зовсім не бачив. Зате бистре око й чуйне вухо Запісочного, коменданта охорони, докладно знали, де крилася небезпека. З лівого боку посипалися на нас постріли, і ясні фосфорові іскри зачеркали по снігу.
Як гураган (так мені здавалося, це був мій перший відкритий бій на полі), затарахкав кулемет і загримали крісові сальви. Хвилина, дві і ворог замовк. Хтось мені показав темні плями на снігу, звідки падали постріли. В мене страх пройшов, я надіявся на ліс, як добрий захист, і на ті санки зі соломою…
Ми приспішеним маршем ішли до лісу. Із правого боку, може на кілометровій віддалі загорілася червона ракета, а за нею в іншому місці інші. Це не ворожило нічого доброго.
Скоро ми таки досягли лісу, і в нас вступило відпруження. Ми щойно збилися докупи й хотіли порадитися щодо нашого положення та зайняти становище до нової ситуації, як почули підозрілий шерех у глибині лісу і розпорошилися на всякий випадок.
Нагло засвітила ясна ракета одна, друга і третя. Посипалися ворожі постріли. Ми залягли у снігу, розтягаючи якнайдовшу лінію й підпускали ворога, який, ховаючись за стовбурами дерев, зближався до нас. Ракети запалювалися одна по одній, було видно як удень. На команду ми відповіли вогнем із кулемета і крісів. Хтось кинув з нашого боку гранату, одну, другу… Сильні детонації стрясали ліс…
Переді мною зашипіли рештки спаленої ракети, й довкола ніч прибрала такої густої темряви, що в першій хвилині я не міг бачити навіть снігу. Ворог замовк, і в лісі запала тиша.
Не гаючи ні хвилини, ми взяли напрям направо і поспішним маршем гусаком подалися далі. Чолових ми міняли що кілька хвилин.
Не довго ми йшли в надії, що відв'язалися від ворога, бо знову напоролися на ворожу заставу, але тим разом далеко сильнішу за першу. Ми прийняли бій, скриваючись за стовбурами дерев, стріляли до ворога навіть із короткої зброї, ціляючи під світлом ракет. Відчуваючи перевагу по своєму боці, московські чубарики напирали на нас густою лавою. Амуніція скоро вичерпалася, ми використали решту гранат і їхні зриви присипали нас сніговим пилом.
Ми зривалися з місця, підбігали й кидали знову кілька гранат. Нагальний наступ збив ворога, й ми прорвалися через лінію. Та на полі бою залишилися найкращі наші друзі: провідник першого пробойового відділу мгр Пшеничний і комендант охорони Запісочний.