Ми знову скупчилися, щоб перевірити наш бойовий стан. Кублій і Михайло Рудий були поранені: Кублій у бік вище клуба, а Рудий у руку вище долоні. Не в одного була пошарпана одежа чи наплечник, а в мене дашок шапки. Амуніції і гранат уже не було, дехто мав лише по кілька набоїв до пістоля.
Ми вирішили по двох, по трьох розсипатися в лісі, бо таким чином були більші можливості рятуватися меншими, непомітними групами. Ми були свідомі того, що ввесь ліс оточили війська НКВД. Не було сумніву, що розвідка ОУН подала звіт із положення на кордоні з попереднього дня. Того ж дня, коли ми мали переходити кордон, несподівано надтягнув більший відділ війська для скріплення охорони на кордоні. Підозріння провокації чи «всип» відпадало через один важливий факт, а саме, що коли б ворог мав плян облоги лісу на засідку проти нашої групи, то напевно прикордонна охорона на першій лінії була б повідомлена про це. Вона й намагалася б пропустити нас без пострілів, щоб ми несподівано попали в засідку Постріли прикордонників, які перші почали до нас стріляти могли нас завернути назад, або непотрібно насторожити перед небезпекою заалярмованих інших частин при кордоні. Ми всі прийшли до переконання, що це був звичайний трагічний збіг обставин.
Ми попрощалися. По двох, по трьох розходилися в різних напрямках. Шедловський, Зелений (Потягач) і я викинули порожні пістолі й рушили просто на схід.
Нечутно ми брели глибоким снігом у лісі, часто западалися у глибокі замети й тяжко було витягати змучені ноги. Сорочка мокра від поту, а ноги перемокли від стопленого снігу, який напихався до черевиків. Раз було гаряче, то знову брали дрижаки, аж зуби дзвонили. Довкола було глухо й тихо.
Ми були певні, що вже відв'язалися від ворожих застав. Поспішаючи тяжким маршем, ішли ми далі на схід. Та це тільки здавалося, що ми спішилися. Наше бажання тягнуло нас наперед, а ноги, які дрижали від змучення, залягали у снігу як олов'яні колоди. Мій зір і слух були спрямовані на відчуття небезпеки, а до голови настирливо, як осінні мухи, пхалася єдина стрічка пісні: «До дівчини близько, лиш через стависько…» Мурмурандо цієї пісеньки появлялося в мене проти моєї волі. Я часто ловив себе на цій недоречній пісні і відганяв її як кусливі оси. Та це само верталося до моєї свідомости і я думав, що втратив контроль над собою.
Довго ми так бродили снігами й дійшли до шляху, який вів від Кристинополя до Волиці Комарової. Цю дорогу ми мусіли перейти й коли зближалися до рову при дорозі, на нас посипався град куль. Ворог уже велів зайняти позиції вздовж дороги, щоб живої душі не пропустити. В одному місці ми вилізли із придорожнього рова на дорогу переконані, що застави немає, але збоку на нас знову посипали густим вогнем. Ми завернули в ліс. Стрибаючи в рів, Зелений упав і більше не підводився, не видав з себе найменшого звуку. Збираючи рештки сил, нас двоє намагалися якнайскоріше віддалитися від ворога. За нами човгали валянками по снігу енкаведисти. Було видно неповоротні темні постаті у формі ляльки, які, наче мариво, зближалися до нас.
Ми причаїлися під якимсь кущем і здалися на ласку Божу. Я знову спіймав себе на пісенці «До дівчини близько, лиш через стависько…» Був лихий на себе, але з ока не спускав ляльки, яка була найближче до нас.
Ми перетворилися в замерзлі стовбури, чули биття свого серця й човгання ворога по снігу, який не западався у сніг як ми.
Ось оцей іде просто на нас, вже виразно бачу наставлений перед себе кріс. Але всього за кілька кроків минув нас, навіть голови не повернув у наш бік. Пішов далі в ліс, втримуючи лінію розстрільні із своїми товаришами. Чи справді не бачив, чи вдавав, що не бачить, і тим хотів для себе оминути небезпеку, яка могла йому грозити з нашого боку.
На дорозі чути було голоси й матюки. Ми посиділи ще кілька хвилин і поволі, обережно посувалися ліворуч, тримаючись недалеко від дороги.
Вийшли на край лісу й побачили поле, а далі світла Сокаля. Відкрите поле нас лякало, бо кожну темну пляму було видно здалеку. Здається, що за хмарами світив місяць. Тяжко було нам визначити наше місце й де тепер та дорога, яку нам треба перейти. Краєм лісу ми взяли напрям на схід.
Десь позаду нас почулася сальва пострілів, і знову все затихло. Час від часу запалювалися ясні ракети над лісом. Я думав, чи вистачить сил далеко пробиватися снігами, щоб сховатися від переслідування ворога, який удень буде рухливіший і обсадить всі села при кордоні. Ми з Шедловським вивчили напам'ять історію, як познайомилися, де ми стрінулися, що говорили і як плянували спільно перехід кордону недалеко від Сокаля. Це все ми уплянували на всякий випадок, коли б нас таки накрив НКВД.
Ми зрідка перекидалися словами, понурі думи налягали на серце й було тяжко. Фізично вичерпані, пальці в ногах задубіли від холоду, не ставало сил тягнути ногами, а перейти дорогу мусимо, бо інакше в ранішніх годинах з оточення не вийдемо.
Ми знову підійшли до дороги, яку визначували телефонічні стовпи. Було тихо. Як отяжілі ведмеді, на ногах і руках підсунулися із придорожнього рову на дорогу. Здається, що немає живого духа. Підвелися і ступили кілька кроків просто на двох енкаведистів, які сиділи на конях. Як це воно так сталося, що ми їх не бачили, годі було собі пояснити. Яка-небудь утеча була неможлива. Я почав прикидатися.
— Товаришу полковник, – почав я, – чи могли б ви нам показати дорогу до Радехова, ми заблудили.
— А кто ви і адкуда?
— Ми втікаємо з німецького полону й хочемо додому.
— Бумагі імєєтє?
— Ні, бо ми з полону втікали.
— Пайдьом с намі, там увідім.
З наганами в руці нас обшукали й повели дорогою. Щойно тоді ми побачили, як на дорозі густо стояли застави військ НКВД. Десь із лісу долітали крісові сальви. Я передумував, укладав плян зізнань із Шедловським. Де виміняв військовий однострій за цивільне убрання, а де що докупив. В селі Забужжі коло Сокаля ми стрінулися випадково з Шедловським, який теж утік з полону і хотів перейти кордон на другий бік. Разом ми переходили кордон коло с. Поториця й чули стрілянину по правому боці ріки.
Ми з Шедловським дещо потихо узгіднювали, бо енкаведисти їхали на конях і не звертали на нас особливої уваги.
Нас завели, здається, до якоїсь лісничівки в лісі. На підлозі було повно потертої соломи, в одному куті спали в шинелях вояки. Нас поставили обличчям до стіни з піднесеними вгору руками.
На дворі почало світати, тоді нас з пов'язаними назад руками посадили на санки і повезли якимись лісовими дорогами. В лісі всюди були групи війська, де-не-де клали вогонь. Я здогадувався, що нас возили по терені наших нічних боїв. Сніг всюди був утоптаний, в одному місці червоніли криваві плями.
При одному вогнищі стояло більше вояків і був уставлений кулемет. Недалеко від того гурту, на снігу лежав горілиць Пшеничний, без шапки, сива куртка була розіп'ята, а з лівого боку голови застиг струмок крони. Не знаю, чи на тому місці наш провідник Першого Пробойового Відділу загинув, чи його сюди перевезли. Лежав блідий, як сніг, байдужий до всього, що діялося довкола. Скільки надій і сподівань ще вчора кружляло в голові нашого провідника, тепер все скінчилося, скінчився шлях одного революціонера на цьому світі.
«О, Боже, прийми Його душу до царства небесного», – в думці помолився я за ще одного воїна, який впав на полі слави на Галицькій землі недалеко границі його любої Волині.
В якомусь селі під лісом нас відставили на станицю НКВД, або прикордонної сторожі. Там почалися вступні переслухання, чи ми не є з тієї банди, що вночі стріляла до наших солдатів.
Нові форми урядування на большевицькій поліції відразу впадали в вічі. Була велика різниця від способів, якими користувалася польська поліція. Безладдя й незаметена долівка вказували на бруд, притаманний москалям. Нова форма уніформи й гострий запах парфуми, до того шапки з гострими вершками і розстріпані внизу шинелі вояків, які вешталися по кімнаті і на двір – це все було великим контрастом до того всього, що було перед війною першого вересня 1939 р.
На перший вогонь пішов Шедловський, били його коленими стосовими полінами, де попало, аж до умління. Мені страшно й боляче було дивитися на його муку, волів щоб мене били, а його лишили у спокою, мені здавалося, що тоді мені було б легше.