Коли Шедловський лежав без руху, тоді взялися до мене. Та не поліном, а плазом шаблі гарбували мою шкіру, аж кості тріщали. Один удар плазом в ухо і я присів, як курка, а голова ходором пішла, та не втратив притомности. Я почув, що вухо пекло і кров спливала по шиї аж до пояса.
Виволікли нас на сніг, довкола обступили сірі шинелі й товкли ногами та звеліли ставати. На наші голови без шапок падав рідкий сніг і холодив розпалені обличчя. Вояки виявили свою лють до нас за те, що, мовляв, з рук таких, як ми, впало вночі біля сорок їхніх товаришів. Чи правду вони говорили, чи тільки хотіли нас залякати серйозністю справи, не знаю. Я переконаний, що большевиків трохи впало, бо наші гранати добре розривалися.
Безсилих і охлялих кинули нас на сани і з кількома енкаведистами повезли в ліс, начебто на розстріл. Я навіть був певний, що прийде скоро кінець. Не відчував страху, ні жалю. Змучений до краю, відморожені руки, липка кров під сорочкою, все це так впливало на мене, що смерть видавалася найкращим виходом.
Їхали ми довго лісом, і я думав про Івана Климова, чи переходитиме кордон тієї ночі, як плянував, чи стрілянина й ракети дали знати по тому боці Бугу, що ми зводили бої з ворогом. Тому буде обережніший і вибере інше місце переходу. Шкода було тільки того, що ми не всилі були виконати доручення, яке подав нам Провідник Степан Бандера.
Думав я і над безвихідним становищем, що нічого не залишилося нам, тільки чесно вмерти. Свою думку я переказав Шедловському, відомим нам шифром «щастя», де замість стукання, я натискав пальцем на його тіло. Він скоро зорієнтувався, зрозумів і відповів «клянусь». Ми глянули собі просто у вічі і я зауважив в очах друга наче промінчик радости. За нього я був певний.
Минули ліс і тим разом нас не розстріляли в лісі, як нахвалялись. По відкритому полі дорогою завезли нас чи то до якогось двора, чи млина, де стояли господарські коні із саньми і ґазди, повбирані в кожухи. Мас кинули до якоїсь невеликої комірки. Там ми мали змогу ще раз уточнити наші зізнання на майбутнє.
Великою несподіванкою було для нас, коли двері відчинилися і енкаведисти впровадили на поріг закривавленого Зеленого.
– Це ті, що ти з ними був? – запитав Зеленого енкаведист.
Я не зводив пронизливого погляду з очей Зеленого. Коротка, як вічність повза і…
– Ні! – впало протяжне й рішуче слово з уст Зеленого.
Сильний удар крісом у плечі Зеленого, і з московською лайкою вивели з комірки закривавленого друга.
Отже, виходило, що Зелений упав у сніг приголомшений легким пострілом в голову, про це свідчила кров на скроні й обличчі. З очей можна було пізнати, що ця людина не зрадить
Ще того вечора нас відставили до Сокаля і примістили в якійсь стайні для коней. Нам розкували наші подубілі руки, які і заклякли на спині. Та поволі ми розрухали їх і тоді щойно почули сильний біль у плечах.
Ми уклалися до сну, нагорнули сухої підстілки на себе, щоб хоч трохи розігрітися. Тілом трясла гарячка, в ухах шуміло, а в устах висохло. Здається, що я спав, бо якісь страшні кошмарні сни снувалися в уяві.
25. ДОПИТИ
Рано по черзі нас кликали на допити до якогось бюра, що містилося коло тієї стайні. На підлозі лежали брудні килими, а під стіною стояли сперті великі дзеркала, які не мали ніякого пристосовання в того роду кімнатах.
Були труднощі з мовою. Багато московських слів я не розумів, з чого виходили комічні сцени, як напр., енкаведист питав:
– Ти крестьянін?
– Очевидно, що християнин, – потверджував я рішуче.
– Врйош! – злостився комісар.
– А ось дивіться! – і я клав розмашисті хрести на грудях і почав: «Отче наш, іже єси на небесах…»
– Бот дурак! – перебив мені комісар і почав сміятися. Я не знав, в чому справа, і був досить здивований.
– За якою професією работаєт твій атец? – питав комісар.
– Селянин, рільник і бідний – умисне я підкреслив убогість батька, бо таки справді він не був багатий, хіба духом.
– Вот понімаєш, так крестьянін, – пояснив комісар. – А ти ще мені дурака валяєш і шириш свою релігію!
Комісар лютився, бив мене по обличчі і приговорював про релігію і «опіюм». Я знову його запевняв, що мене вже добре обшукали і я жодних наркотиків не маю.
Я скоро зорієнтувався, що роля, яку я почав грати, зовсім несвідомо, вводить слідчого у кращий настрій, і я далі так поводився.
До кімнати заходили інші енкаведисти і кожний із них пописувався зручними й ненадійними ударами, що не раз свічки ставали в очах. Я почав докоряти, що вертаюся з чужини до своїх, а тут стрінув гірших за поляків і німців.
– Ти враг, а не «свій»! – кричав енкаведист.
– Брось! – сказав комісар, і мене залишили в спокою.
Один з енкаведистів увійшов до кімнати з кількома буханцями хліба. Я з цікавости спрямував свій зір на хліб, чи кращий, як нам давали в польській тюрмі. Слідчий, чи то комісар, прийняв мій погляд як вияв мого голоду і спитав:
– Ти голодний?
Він говорив по-московськи.
– Ой, дуже, пане «сендзьо».
– Що це таке «сендзьо»?
– Це такі пани за Польщі, подібно, як ви, били арештованих українців, – відповів я без надуми й похопився та вже було запізно.
Це його так дуже розлютило, що він звалив мене на землю і бив кулаками, промовляючи: «Ми тобі не польські пани, ми краще за них б'ємо».
Бив аж утомився.
– Слухай, ти дурак, нагодую доволі, але скажи перше всю правду.
– Чи ви направду маєте всього доволі? – замість відповіді поставив я наївно питання.
– Сейчас увідіш. – відповів комісар. Він покликав якогось вояка, щось сказав до нього й незабаром вояк приніс житній хліб, шматок солонини й ковбасу.
Жодного голоду я не відчував, бо надто перебував у нервовій напрузі, але вдавав, що голод у мене грає велику ролю. Усміхаючись від вуха до вуха, я зробив крок, щоб вхопити шматок ковбаси. Комісар спіймав мене за руку і знову поставив свою передумову, сказати всю правду. Я почав щиро й переконливо говорити вигадану історію з найменшими деталями.
Слідчий комісар лютився, бив, де попало, і врешті казав відставити до стайні.
Я сидів у стайні і роздумував над тим, що перші допити витримав і не заломився. З того я був морально задоволений. Це вже не вперше я стверджував, що людина є неймовірно витривала й відпорна на фізичні тортури, якщо вона свідома свого завдання. Спільно працює вся нервова система, а передовсім людська воля.
Ніщо так людини не підтримує в тяжких умовинах, як внутрішнє хотіння, сила волі, яка без перерви доходить до свідомости й наказує витримати, не заломитися, згинути, а не зрадити. Правда не кожна людина може так себе тримати, якщо вона наперед до такої ситуації себе психічно не підготовила.
Кожна постанова мусить виходити із глибини повної свідомости, й тоді людина є спроможна себе контролювати. Терпіння фізичні бувають великі, а сила волі не піддатися є ще сильніша. Значно пізніше мені доводилося переживати ще тяжчі, рафінованіші переслухування.
Був час, що мені здавалося, немов би приходив мені кінець, ще кілька хвилин і душа покине немічне тіло. Тоді ставало приємно, що нарешті все це скінчиться. Але свідомість мене не опускала, тоді я пригадував доручення Провідника, болів незнаною долею Івана Климова. Я на часок переносився на інший світ, думав про речі, далекі від тюремної дійсности, й так себе підтримував.
Часом зроджувалася впертість не дати ворогові того, чого він хоче, просто хотілося перемогти його своєю волею.
А коли я сидів у камері й чекав нового виклику, то думав про переживання з дитячих літ. Пригадував, як моя матуся читала мені велику книгу з кольоровими образками – «Життя Святих». Вже тоді в мене зроджувалося бажання переносити тяжкі муки за Христову віру і вмерти та не зрадити Христа.
І в тюрмі мені часто ті історії приходили до свідомости, що були люди, які за велику ідею живцем давали себе спалити, а не зрадили. І я так дуже хотів теж витримати, не зрадити й одночасно хотів так дуже жити.