Багато писалося про поганські часи про нелюдські тортури християн. А чи у двадцятому столітті багато змінилося в тому? Чи москалі так само не переслідували християн і фізично нищили тільки тому, що вони вірили у Христову віру? Чи не сиділи ув'язнені українські монахині, священики і так само не вмирали, як перші християни? І треба признати, що з них ніхто не заломався, не зрадив. Чому? Бо були «сильні духом».
Ми не раз говорили в камері про подібні справи і приходили до висновку, що хто зуміє з повною свідомістю поставити духа вище матерії, то жодний московський поганин не потрапить його зламати.
Ми все погоджувалися з тим фактом, що енкаведисти мали перевагу над нашим тілом, вони його нівечили до жахливих форм. Але часто людини не зламали, людина не дала того, чого вимагав ворог. З якою ми не раз материнською увагою й ніжністю витирали гнилу смердячу матерію на збитому тілі, яка зжирала тіло до кости. Не раз вносили таке знівечене тіло до камери на коці, делікатно, щоб, бува, – не стрясти, не завдати ще більшого болю.
Такого одного принесли в нашу камеру у Замарстинівській тюрмі у Львові, який не мав сили говорити. Рухав пальцем руки й писав букви, які було тяжко відчитати, але врешті вийшло «Я не зрадив». Скатований був при повній свідомості, бо коли хтось із нас сказав: «Слава тобі, герою!», він почув і його очі повеселішали. Коли ми хотіли довідатися його прізвище, він уже не мав сили навіть ворушити пальцем і тихо, без стогону заснув навіки.
Хоча звичайно слідчі є теж добрими психологами щодо людських індивідуальностей, то все таки не раз помиляються. Їм часом здається, що людина волево не витримає при тортурах, і тому сильно б'ють. Коли вони переконані, що ось-ось людина почне говорити, тоді тортурований перестає жити. Я свідомо тут навів кілька думок із пізніших епізодів, щоб таким чином переконати читача, що фізичні тортури не є такі жахливі, як ми їх бачимо збоку. Мене, наприклад, більше боліло те, коли до хліва привели збитого Шедловського й він стогнав. Тоді я забув за свої потовчені місця.
Вже добре стемніло надворі, як ми почули пожвавлений рух на подвір'ї. Заїхали сани і з поодиноких уриваних слів та московської лайки ми догадувалися, що привезли нових в'язнів.
Усе затихло за дверима будинку, де містилася московсько-большевицька поліція, чи прикордонна команда. Вкоротці почали долітати до нашого «комфортового» приміщення, де колись жили свині, а в найкращому випадку стояли коні, стогони й крики.
– Почалася лазня! — кинув Шедловський.
– Щоб не були це наші, — притишено висловив я свою думку.
За дверима почулися кроки вартового, який голосно позіхав. Захотілося мені з ним поговорити. Такі звичайно є простими вояками, без ранґ. Тож я постукав до дверей.
– Що таке? – був запит.
– Пане поручнику, чого там ваші пани так б'ються, що нам спати не дають? – простодушно і наївно звучало моє питання.
– Це не пани, а робоча власть таку твою мать!..
– Нам казали, що ваша робоча власть не б'є арештованих.
– Замалчі, ти куркульская сволоч, і не говори, нєльзя!
Так і нічого не вивідав про новоприбулих арештованих.
Кроки віддалилися й більше не наближалися до наших дверей.
Мороз прошивав наше тіло до кости. Ми притулилися тісно плечима до себе, накидали на себе трохи потертої соломи, чи то сухого гною на ноги й почали дрімати. Може, й заснули твердо, бо мене збудив рух коло дверей, які відкрилися, й людські постаті одна за одною почали всуватися до середини. Постаті в дверях були виразно зарисовані, але облич не можна було розпізнати. Та я не помилився щодо низького росту Кублія й Шака. Далі здогадуватися було зайвим, защеміло серце на згадку, що всі члени пробойової групи попали до рук ворога.
Я сказав до новоприбулих, щоб приміщувалися на землі де завгодно, бо ліжка певно завтра доставлять з маґазину. Рудник шепнув мені до вуха, що немає чотирьох наших друзів. Двох згинуло, отже йде про двох.
– Зелений є в руках НКВД, я його бачив, – відповів я теж шепотом.
З цілої групи тільки одна людина могла залишитися в живих на волі, а, може, і її вбив ворог.
Ми ще трохи шепотом порозмовляли, а опісля теж почали дрімати, тільки поранені Кублій і Рудий стогнали до ранку.
День пройшов на допитах із «лазнею». Кликали за чергою й вимагали признатися до участи в озброєній групі, яка переходила кордон коло Кристинополя.
Мені знову показували ковбасу і хліб, вірили, що для мене найстрашніший голод, страшили розстрілом, то знову били. Я клявся, що говорю правду, але вони, безбожники, ніяк не хотіли вірити.
Допити тривали майже до вечора. Нарешті дали нам спокій, ми знову сиділи всі разом на соломі й завидна почали себе перевіряти, чи всі з нашої групи, чи, бува, немає когось випадкового – провокатора.
Всі до одного були з нашої групи. Не було Зеленого й молодого волиняка, якого я стрічав у Равіцькій тюрмі. Прізвище його годі мені пригадати. Ми ніяк не могли збагнути, чому до нас не долучили Зеленого, може замордували? Більше я його не стрічав.
Щойно другого дня надвечір нам принесли до стайні хліб, по шматкові сала і дзбанок води.
– Їсти дуже обережно, – перестерігав нас Рудник, – шлунки виголоднілі, нічого теплого, то можна дістати скрут кишок. Ми пили воду, по кусникові жували хліб, а опісля бралися за сало. З'їли все і, Богу дякувати, ніхто не захворів. Ніч була спокійна.
В ранішніх годинах нас скували ланцюгами, а декого автоматичними кайданами і під сильною охороною випровадили на вулицю. Ішли ми вул. Косцюшка в напрямі млина, потім скрутили праворуч і якоюсь вулицею зайшли до кам'яниці, де, за твердженнями Шака Івана, приміщувалася головна станиця НКВД. Він не помилився. Це справді було НКВД, про яке ми вже багато читали в різній літературі.
На згадку про НКВД на серці стало млосно. Тілом проходив холод і до серця закрадався страх перед здогадними підвалами, де ніч і день урядувало НКВД. Я намагався потішати себе тим, що, може, це все, що писалося про Чека, НКВД, про жахливий терор і знущання над жертвами, може, це все трохи перебільшене, може, тепер змінилося на краще?
Стійкові на брамі перевірили якесь письмо від ескорти, по двох нас уводили до середини і знову робили докладний обшук. В залі, чи то у великій неумебльованій кімнаті нас розставили попід стіни обличчям до стіни й суворо заборонили розмовляти. Згодом почали по одному забирати на допити. Приблизно по годині, його вже приносили, або тягнули по підлозі.
Прийшла черга на мене. В пивниці при нафтовій лямпі стягнули з мене верхню одежу й поклали на лаву. Енкаведисти мене цупко держали і в додаток до рота запхали якусь ганчірку. Я здавався на ласку Божу.
Почалося. Посипалися удари на спину, по плечах, по ногах. Я думав, щоб хоч голову щадили. Витягнули ганчірку й один питає:
– Будеш тепер говорити правду?
– Я всю правду сказав…
– Знаємо тебе! Як вирішиш говорити правду, рухай пальцем руки.
І знову запхали смердючу ганчірку в рот. Я скоро ворухнув пальцем і знову почав свою історію наново. Вони лютилися і ще дужче били.
Коли вже я збайдужів і не напружував своїх м'язів, мене виволікли нагору й поклали на підлогу поруч інших. По правій руці лежав Вінтонюк. Його настирливий погляд навів на мене думку, що він хоче щось говорити. Я завважив, що він пальцем вистукує по підлозі нам відомий шифр. Я відстукав і ми в такий спосіб порозумілися з тими, що знали цей шифр із польської тюрми. Ніхто на тому переслуханні не заломився.
Пізнім вечором нас підвели з підлоги й повели вулицею Косцюшка в напрямі до млина, де колись містилася польська поліція. Тепер тут урядувала не краща за неї московсько-большевицька міліція.
По докладній особистій ревізії нас завели в пивницю до камери.
Ми зайняли місця на широких лежаках і почали приглядатися кільком в'язням, що їх застали в камері.
Скоро вони виявили охоту нам допомогти. Насамперед вони промили рани пораненим друзям і перев'язали, чим могли. Дали нам до рук видобутий із схованки шматок дзеркала, й ми побачили наші підпухлі та посинілі підкови під очима. На моєму лиці ще лишилися сліди засохлої крови з уха, а сама рана була покрита верствою зачорнілої крови.