Не всі могли поміститися на лежаках. Хто де міг, там поклався на підлогу, щоб трохи в теплій камері прийти до себе.
Ще два дні нас водили на станицю НКВД, і кожного дня нам було тяжче вертатися при власних силах. Енкаведисти за всяку ціну намагалися видобути від нас зізнання й обтяжуючий матеріял. Як воно не дивно, по таких тяжких побоях ні один не признався до жодної вини, і всі відпекувалися від якоїсь озброєної групи. Це було єдине, щоб сяк-так забезпечити себе від скорого розстрілу, якщо дійсно в сутичках з нами впало більше число ворожих трупів. Із цього факту кожний із нас здавав собі справу й держався як тільки міг, не зважаючи на тяжкі тортури.
Чи те, що ми не могли стояти на власних ногах, чи такий був плян, але нас уже більше не забирали на допити. Ми мали спокій кілька днів, тільки найгірше гарячкував Кублій Іван, якому з рани в боці сочилася ропа.
Хтось помітив через шибу якогось чоловіка, що крутився напроти нашої камери, вікно якої виходило на вулицю.
– Піди-но ти, Івасю, – сказав до Шака, – та подивися, може це хтось з наших, ти сокальський, може когось пізнаєш.
Шак постогнував, але таки зліз із лежанки й поплентався до вікна. Помогли йому піднестися вище, й він побачив свого молодшого брата. Варто було муки Шака, щоб побачитися з рідним братом. Щось вони показували рухами рук, то знову говорили, або стихали з уваги на небезпеку. Брат відходив, то знову повертався й питав про долю нашої групи. Дуже обережно Шак вияснив йому, що всі впали в руки ворога. Вони домовилися на другий день знову стрінутися під вікном.
Ми здогадувалися, що Служба Безпеки ОУН прислала молодшого брата Шака на розвідку під тюрму, бо інакше він не мав потреби крутитися в небезпечному місці, та й ще під кордоном. Значить, знали про долю нашого відділу. Сама думка, що хтось про нас думає, мала добрий вплив на наш духовий стан.
У тюрмі нам давали гарячу воду й добрий білий хліб. Це вистачало, щоб ми не голодували. Найгірше було з пораненими друзями, а головно з Кублієм, рана якого гноїлася і він тяжко терпів. Ніхто з адміністрації тим не турбувався і ніхто не кликав лікаря, щоб хоч зробив фахову перев'язку.
Всі ми нетерпеливо чекали на візиту молодшого Шака, який знову прийшов. Розмова була коротка. Шак сказав: «Із доручення Климова хочемо вас звільнити». Час тієї хвилини мав наступити тоді, коли ми будемо настільки сильні, щоб могли при власних силах ходити й бігти.
Ми переказали, що найскорше можемо прийти до сил за тиждень часу. Умовилися, що Шак приходитиме у відвідини до нас кожного дня. Й він приходив і кожного дня уриваним шепотом кидав відірвані слова про плян акції, з якою ми мали співпрацювати та бути приготованими.
Плян був такий, що боївка роззброїть чотирьох міліціонерів, які втримували службу в тюрмі. Це зробити можна було без особливих труднощів, бо в міліції був один наш симпатик. З розбитої тюрми ми мали як найшвидше добігти до Буга й на Забужжя, яке вже було по другому боці кордону. Ми були приготовані, що прикордонники не будуть дрімати, а не одного можуть скосити на снігу. Та ми не були б у боргу, бо кріси із станиці міліції мали нам послужити обороною. Ми ще й надіялися на те, що боївка матиме кілька гранат, які в таких наглих акціях виконують не абияку послугу.
І мрія, як закохана дівчина, пестила нас. На душі так радісно ставало, й воля виростала до небувалих меж. Я замикав очі і ввесь плян проходив, як на фільмовій стрічці. Як тільки почуємо, що боротьба боївки почалася, негайно виламуємо двері, хапаємо кріси та шаленим бігом, як вихор, дістаємося до ріки, недалеко від мосту, де завжди стоять вартові. Це триватиме кільканадцять хвилин. Поки НКВД, віддалене за півтора кілометра у протилежному боці, зорієнтується, ми вже на твердому льоді ріки, відстрілюємося від пограничників і досягаємо другого берега…
На цьому солодка мрія переривається і я не знаю й не бачу, хто буде тим щасливцем, що перейде щасливо Буг на другий бік. А хто ляже на снігу із зойком, або зовсім тихенько, без терпінь приляже востаннє до рідної Сокальської землі, а тепла кров розтопить клаптик снігу.
* * *
До камери кинули нового арештованого, якого я знав із Грубешівщини. Наше знайомство відбулося в досить неприємній ситуації. Мені Іван Климів доручив розшукати якогось «типа» з Бережанщини, який на власну руку робив багато революційного шуму на Холмщині і Грубешівщині та розправлявся з деякими польськими учителями в українських селах. Він удавав члена ОУН і тим дезорієнтував наше членство. З ним, за словами Климова, треба було зробити порядок.
Доручення було дорученням, і я його сумлінно виконав. По короткому часі я попав на слід того шибайголови, що кидався по терені, як вітер, і заводив свої порядки. Вдалося ствердити його прізвище – Бойко, ім'я мабуть Володимир, чого я не був певний. Вік приблизно 20 років, сильної будови, обличчя округле й чорне волосся.
До тієї справи я заанґажував моїх двох друзів: Ігора Вонса і Степана Савчука. За допомогою сітки ми застукали його в одному гайку, яким він переходив до с. Богородиці. Чемно з ним познайомилися, подаючи якісь видумані прізвища, й попросили віддати пістоль. Його темні очі заграли вогниками і я помітив, що маємо діло з відважною і бистроумною людиною, яка миттю може збагнути ситуацію і негайно на неї реагує.
Але Бойко вхопити за зброю не вспів, бо ми були до того приготовлені. Рад-не-рад він віддав пістоль.
Ми вияснили йому, що діємо в ім'я ОУН і він заспокоївся та почав говорити про себе.
Був він сином прокуратора, який працював у польському суді в Бережанах. Здому втік 1938 р. на Закарпаття і там брав участь у боях Січовиків. Членом ОУН не був, бо до нього не мали довір'я через те, що батько знаходився на державній посаді, був судовим урядником.
Він хотів теж брати активну участь у підпільній боротьбі за визволення України, тому сам робив різні бойові акції, підшиваючись під фірму ОУН, щоб таким чином надати більшого авторитету своїй роботі. На Холмщині постановив собі очистити українські села від польських учителів, які до українців були наставлені шовіністично. Він нікого не вбивав, тільки користувався тиском, наказуючи їм негайно опустити українські землі.
Ми йому гостро заборонили так поводитися з поляками, бо в нашому інтересі в той час не було починати боротьбу з польським населенням на українських землях. В ніякому разі йому не вільно діяти від імени ОУН.
Ми виявили зрозуміння до його бажань брати активну участь в ОУН і обіцяли допомогти йому включитися в ряди Організації. Та покищо він буде під постійним доглядом Служби Безпеки. За подібні випадки в майбутньому ми загрозили йому тяжкою карою.
Бойко обіцяв виконати наші бажання і ми розпрощалися досить офіційно, інформуючи його, щоб був обережний, бо за ним шукає Гештапо.
Незабаром я зустрів його випадково в Грубешові в Українському Комітеті. Хтось назвав мене правдивим прізвищем Тоді Бойко, підсміхаючись, пригадав мені, що колись у лісі я йому подав інше прізвище. З того я був дуже незадоволений, але на це не було ради.
Отже, коли Бойко ввійшов до нашої камери, він зразу пізнав мене, і я поспішив пояснити йому, що маю ще одно прибране прізвище. Я боявся, щоб він, бува, не проговорився, бо в камері було кількох посполитих в'язнів.
Бойко підморгнув значуще і тим дав пізнати, що мене зрозумів. На мій запит, як він попав сюди, відповів коротко. Його таки спіймали ґештапівці і посадили в тюрму, доказом чого було пострижене волосся й сорочка засмальцована порошком проти вошей, якого вживали німці по тюрмах і таборах.
Сидів він у якійсь провінційній в'язниці, і йому вдалося легко з неї втекти. Довго не роздумував, вирішив утікати в Україну, бо й тут, як він казав, може бути потрібний. На кордоні спіймали його пограничники й після початкових допитів привезли сюди.
Про Бойка Володимира я згадую тому, бо його особа відограла певну ролю в пізніших слідчих допитах у Львові. До справи Бойка я ще раз повернуся.
26. НЕСПОДІВАНИЙ ТРАНСПОРТ
Коли ми визначували день наскоку боївки ОУН на станицю міліції, несподівано ввійшли до камери енкаведисти й почали нас заковувати в кайдани. Дарма, що Кублій Іван був у гарячці, а Рудий Михайло не міг ворушити рукою, дехто не мав повних сил ходити, нас пов'язали всіх докупи й загнали на вантажне авто, яке вже стояло на подвір'ї.