Цікаво було, що він перший до нас заговорив українською мовою. Згодом цікавився нашими розповідями і ставив обережно питання. Тож Михайло Рудий взявся його перевиховувати.
– Івасю, – почав Рудий, – ти українець і я українець, ти був увесь час у московській неволі, а я у польській. Поляки мене ув'язнили і я сидів сім років у тюрмах. Ти кажеш, що тепер є українська держава. А як же це пояснити, що я вирвався з польської тюрми і спішив до хати ніби, по-твоєму, возз'єднаної Західньої України, яка «віддихнула самостійним життям», а тим часом я попав у таку саму неволю, як польська а ти брат, українець, мене сторожиш? Чи думав ти колись про той час, що ми будемо сторожити по тюрмах наших ворогів-поневолювачів?
– Мені не вільно з вами говорити, – відповів вартовий Івась і відійшов від ґрати під вікно.
Михайло Рудий на переслуханнях теж так говорив слідчим. Казав, що вертався з польської тюрми додому й вірив, що йде у вільну Україну. Його деколи переконували, що Україна самостійна існує, а тоді Михайло запитував, де українська армія, українська валюта, міністерство закордонних справ тощо. Енкаведисти його називали куркулем і націоналістом, припечатували свої слова побоями, й на тому кінчилася дискусія.
Вартовому Івасеві Михайло Рудий часто оповідав про історію України, про славні часи, про війни з Москвою і про те, якою Україну він хотів би бачити.
Іван слухав, а коли йому здавалося цього забагато, відвертався, ішов до вікна й довго дивився назовні. Казали, що він не раз витирав крадькома сльозу. Може й так! Це не був слідчий енкаведист, а змобілізований вояк, якого призначили до помочі енкаведистам.
Одного разу зайшов до нашої камери із сторожем енкаведист, відімкнув бічні двері та наказав нам усім туди заходити. Це вперше ми збагнули, що та кімната призначена на вугілля, й там розпалювалося в печах.
Коли двері за нами закрилися, ми почули, що коридором повели більше осіб до крайньої камери. Через підслух у печі ми почули голоси жінок.
З того часу нас завжди заганяли до бічної кімнати, як кого викликали, чи впроваджували до жіночої камери.
Не були б ми старими в'язнями, якщо б пропустили таку нагоду нав'язати контакт із жінками через комин від печі. В нашій комірці ніхто за нами не стежив і на наш стукіт зараз відізвалися стукотом. Ми покористувалися абеткою Морзе, але ніхто нас не розумів. Я спробував наш таємний шифр іще з польської тюрми, але й того ніхто не розумів.
Тоді мені впала думка говорити просто в димар. Ми почули виразні голоси. З камери жінок у печі був малий отвір до чищення сажі й коли його відіткали, то зовсім свобідно можна було розмовляти. Дівчата подали кілька прізвищ націоналісток, але вони не були нам відомі. Від них ми довідалися про хвилю арештів у Львові, головно студентів, і масові вивози цілих родин на Сибір. Відрадніше ставало, що можна було довідатися деякі новини із світу.
Здавалося, що надворі весна в повному розквіті. На дахах касарень вже давно не було снігу. Добігав кінець березня. Промінчики сонця закрадалися до нашої камери через подвійні ґрати. Нагрівали пестливо смільну тяжку підлогу, а після обіду ще усміхнулися вузьким краєчком на стіні і знову зникали на ґратах вікна. Та кожного дня той промінчик ставав коротший, а далі зовсім у нашу камеру не заходив.
Весна приносила в наші серця нові надії на війну, волю… Вже був квітень, а нас нікого ще не кликали на допити й нікого не приводили з арештованих. Ясно було, що слідчі органи збирають відповідні матеріяли й перевірюють адреси замешкань.
Ми змарніли, похудли і стали немов прозорі. Нестача чистого повітря, цілковите недоживлювання впроваджували нас у стан постійного голоду. Горнятко гарячої води вранці, така ж порція каламутної зупи на обід, дослівно одна ложка каші вечором і денно півкілограмова пайка хліба.
Підставою харчу був хліб. Коли вже говорю про харчі в тюрмі, то варто згадати, що тюремна адміністрація часом подавала додаток із зігнилої риби. Голодні в'язні їли, мало хто панував над собою, щоб відмовитися від приділу, опісля смертельно хворіли. Таких забирали до шпиталю й рідко хто повертався, звичайно вмирали. Такий факт був усім відомий, але спокуса насититися була більша від страху смерти.
Кожний старався якось голодову проблему зменшити, дехто три дні не їв хліба, щоб четвертого дня з'їсти відразу чотири порції. Такі комбінації були добрі тільки на один день, не більше. Шлунок того дня був напханий аж забагато і вже другого дня ще більше відчував нестачу харчу. Тієї методи я ніколи не похвалював.
Серед нашої групи найбільший голод був на новини із світу. Ми не знали, як можна роздобути газету. Пригадуючи всякі практики з польських тюрем, я зважився на ризик. Раз при обіді, коли до мого горняти тюремний кухар наливав черпаком зупу, я майже прошипів до нього: «Продай газету». Кухар похитав головою.
Я став коло ґрати і сьорбав зупу, чекаючи на кухаря, який мав переходити з порожнім кітлом до виходу. Він пильно глянув на мене й помахав полою блюзи. А теж кивнув йому головою на знак, що дістане блюзу.
Вінтонюк мав грубий вовняний светер і свою блюзу офірував на «передплату» газети. Другого дня той самий кухар через ґрату пхнув газету, а ми коло ґрати поклали блюзу, яку він, виходячи, потягнув непомітно для сторожа.
Ми нетерпеливо чекали, коли сторож зажене нас до комірки. Крадькома заглядали на дивний український шрифт, такий тяжкий для читання.
Нарешті ми в комірці. Один пильно стежить вухом під дверима, а Михайло притишено читає. Дивна газета. На першій сторінці описи різних зборів, дивні й незрозумілі скорочення. Фотографії, відзначення, доярки і свинарки, слово депутатів і все таке не цікаве, що й не хочеться слухати. Друга і третя сторінки ні словечком про світ, політику. Нічого, що нас цікавило, не знайшли.
– Вони певно про світові події зовсім нічого не пишуть, – сказав Михайло і, складаючи газету, навіть не думав дивитися на останню сторінку, бо що, крім оголошень, могло там бути.
Ми дуже здивувалися коли в останній хвилині завважили політику. Політичні світові події на останній сторінці? – Це вперше ми бачили таку дивовижу. Та й тим разом поза вихвалювання сталінового союзника Гітлера і про його успіхи на західньому фронті – нічого більше не знайшли. Все таки ми зорієнтувалися про становище на фронті. Щось писалося про Фінляндію, але дуже мало.
Ми зараз подали наші відомості через комин до дівчат.
– Може ви голодні? – впав запит якоїсь жінки.
– Чому питаєте? – у свою чергу запитав Михайло Рудий.
– Можемо вам передати трохи хліба?
– Ви дістали передачу зі світу?
– Ні, ми думаємо передати вам тюремну пайку.
– О, цього вам не можна робити, – продовжував Михайло – ви отримуєте таку саму пайку, як ми, й повну пайку мусите з'їдати, бо інакше буде «могила».
– Нам збуває, – було чути в комині. – Ми, жінки, ви триваліші на голод. Ловіть!
Щось задудніло в комині, й Михась витягнув полотняну торбину Із двома пайками хліба.
Дякуємо, але в майбутньому ми рішуче вам забороняємо пускати такого «коня»! Шкода, що не можемо тієї торби вам звернути.
Розмова була б продовжувалася в безконечність, але двері відкрилися, й ми вернулися до камери. Кожний дістав по шматочку хліба, а поранені друзі дістали почвірну пайку.
Дні проходили дуже монотонно. Друзі стали мовчазніші й задумані. Кожний думав про Великдень, який припадав у найближчу неділю. Я лежав на долівці й замкнув очі. За думкою просувалися образи минулого. Мама уважно ставила паску до печі. Наказувала не гримати дверима, бо «сяде» паска. Я тихенько виходив надвір і нишпорив по всіх закутках стодоли, саду й городу, шукаючи хоч би ще кілька набоїв із порохом, яких кожного року ставало менше. Таких, як я, було багато й кожний хотів якнайбільше мати набоїв до церковних моздірів, щоб радісно вітати Воскресіння під стріли моздірів і звук дзвонів.
Мама вбирала чисту вишиту крамну сорочку й казала йти до церкви поцілувати Плащаницю. В церкві тихо-тихо, тільки чути шепіт молитов і тріскання воскових свічок. Коло Божого гробу стоять на почесній варті два «Соколи» з топірцями. Прихожі б'ють три поклони й на колінах підходять до Божого гробу. В горнятках коло Божого гробу стоять скороспілки весняні, латаття й сині фіялки, що нагадують весну надворі.