– Ми не з театру, а просто з весілля, – відповів поважно Стефаник.
Було весілля в місті, на яке загостили більшою кількістю непрошені енкаведисти, але не на гостину, ні, а прийшли заарештувати всіх гостей, включно з парою молодих. Ми ще не дослухали історії до кінця, як вартовий загнав нас до комірки, й ми почули кроки жінок, які заходили до жіночої камери.
– Певно молода зі своїми дружками пішла, – зауважив Михайло Рудий.
– Ти краще не жартуй, виклич свою симпатію і запитай, кого там завели, попросив я Рудого.
Направду прикро було нам, коли ми довідалися про пошлюбну подорож молодої з усіми дружками до тюремної камери, яка містилася в нашому сусідстві.
* * *
Дні попливли радісніше, скоріше, не так пиняво, як перед тим, коли не було нових друзів. Багато нам оповідали про нові порядки, про довжелезні черги людей під крамницями, в яких майже нічого не було, крім одного, або двох харчових продуктів, про гнітючий і нервовий неспокій людей ночами, які ніколи не були певні, чи стрінуть раніше сонце у своїй кімнаті, чи в тюремній камері.
Ми не завидували людям на волі. Ми були у кращому положенні, бо могли спокійно спати й не боятися, що нас уночі арештує НКВД, хіба виведуть кого на допити.
А які цікаві анекдоти оповідали новоприбулі друзі про нову совєтську власть. В тому гуморі була глибока народня мудрість, яка дуже влучно характеризувала підсоветські життєві умови. Не раз ми так щиро сміялися, аж за животи бралися, сльози обтирали.
Я зумисне хочу пригадати, чи колинебудь раніше на волі я так щиро сміявся, як не раз бувало в тюрмі. Може це випливало із самої природи організму створювати відпруження психічних переживань для скріплення нервової системи. Тому я згадую ті радісні хвилини, коли в тюрмі наступало цілковите забуття тяжкої дійсности. Це були короткі хвилини, але вони давали велику наснагу духа й після того людина почувалася зрівноваженішою.
Бували рідко інші розривки. Коли службу повнив «Івась із Вінниці», ми витягали зі сховку виліплені із хліба шахи, вугликами й вапном накреслювали на підлозі шахівницю і влаштовували змагання гри в шахи.
Михайло Рудий, який іще в польській тюрмі рахувався добрим шахістом, бо грав із кута зі замкненими очима, не бачачи шахівниці, й часто вигравав, дочекався гідного партнера в особі Стефаника. Любо було дивитися на їх мистецьку гру. Кінцівки бували такі не раз цікаві, що потягнення на шахівниці одного чи другого уводили нас, глядачів, у подив.
Рудий і мене навчив шахової гри. Стефаник навчив молодого в'язня з Городенщини, Голубця, який найперш зі мною все програвав, але чим далі, то все частіше вигравав. Не раз мене досада брала, і я докладав усіх зусиль, щоб виграти. Наші учителі тільки підморгували й тішилися з наших змагань. Я не раз ловив себе на заздрості у відношенні до друга і треба було себе брати під самоконтроль. Було б гріхом, щоб із тієї причини плекати ревнощі.
До камери приходило все більше новоарештованих. Було кілька жидів-сіоністів, було двох комуністів-троцькістів і поляків, переважно військових старшин. Не раз траплялися комічні сцени з новоприбулими, на яких камера і в'язні робили відстрашаюче вражіння.
Одного разу, по півночі, коли всі в'язні тісно лежали на підлозі без сінників, напівголі, худі, як кістяки, і спали нервовим сном, відкрилася брама й поріг переступив колосальної будови мужчина. Не надто високий, як плечистий і зі животом великим, немов бочка з капусти. Я не спав і обсервував його поведінку.
Глянувши по камері, прибулий зразу хотів утікати до виходу, але двері замкнулися перед самим носом. Бідолаха застрашеними очима водив по долівці, то знову благально дивився через ґрату на сторожа, якому до всього було байдуже. Велетень тримав однією рукою штани без пояска, а у другій руці капелюх.
У такій безрадній позиції стояв коло дверей і не знав, що із собою робити.
З долівки підвелася заросла голова одного польського студента, який висох на трісочку, тільки очі хворобливо світилися. Згодом таких голів підвелося більше.
– «Ма пан цо запаліць?» – спитав студент і простягнув кістляву руку до велетня.
Коли цей почув людську мову, опритомнів від страху й забув, що другою рукою тримав без пояска штани. Сягнув рукою до капелюха по цигарки, і штани впали на підлогу. Та хоч скоро зорієнтувався, лишив штани, а розкинув рукою цигарки, до яких простягнулося багато рук.
– «Мені, мені», – просили в'язні, а велетень добродушно усміхався і з капелюха, як із криниці, кидав по кілька цигарок.
Та сцена мене тішила. Хоч велетень стояв без штанів, то своєю поставою серед лежачих в'язнів виглядав іще більший і щедро розкидав милостиню для нещасних, яка на підлозі наче потопала в якійсь прірві.
Коли прибувший бачив, що всі курці задоволені й ніхто не простягає рук, поклав обережно капелюх із рештою цигарок на підлогу, підібрав штани й радів як дитина, що міг щось доброго зробити страшним людям, які його не займають.
В'язні заворушилися, змішалися, багато з них сиділо на долівці і курило, як на вечорницях. А велетень далі стояв безрадно під порогом.
Мені його стало шкода, а прикро за тих, що виявили себе простою масою. Курили запашні цигарки, але ніхто не подумав, щоб новоприбулому дати якесь місце.
Я підвівся, прийшов до велетня і привітався. Прізвища його не пам'ятаю. Був це майор польської армії, говорив по-польському. Я підійшов до польської групи (всі вони курили, з нашої групи тільки одиниці), і попросив зробити місце для їхнього товариша-поляка. Я поставив ногу між два тіла, трохи розсунув на боки й попросив велетня, щоб підійшов. Цей боявся рушитись, бо підлога була завалена людськими тілами.
– Не бійтеся, ставте ноги поміж; людьми й ідіть сміливо сюди.
– Я пану бардзо дякую! – ламаною українською мовою дякував майор і стиснув мені руку.
– Лягайте спати й будьте спокійні. Цигарок не розкидайте, бо самі не будете мати що курити. Добраніч!
Рано майор не хотів узяти хліба, мовляв, – не голодний і взагалі стояло питання, чи міг би він такий хліб їсти. Я порадив брати кожну пайку й робити запас на пізніше. Мутний «чай» сьорбав, але на зупу не хотів дивитися. Кілька днів нічого не їв, хіба кусав шкоринку із хліба і сьорбав чай.
Минуло ще пару днів і майор з'їдав усю порцію тюремного харчу та підсилював себе запасними кромками хліба. А ще за кілька днів просив дижурного про «добавку», або «репету», якої ніколи не дістав. Із кожним днем був голодніший. Порція маленька, а шлунок величиною на п’ять порцій, усе домагався їжі. Коли він спав на підлозі, то виглядав як гора серед степу. Тяжко переживав майор кілька місяців примусовий голод, але пережив.
Зі мною він подружив і вивчив українську мову. Сам походив із жидівського роду й був вихристом. Казав, що ніколи мені не забуде, що я його тієї пам'ятної ночі «вивів із неволі» й ним заопікувався.
Оповідав, що колись кожних вакацій їздив на курації, щоб утратити на вазі, й це все нічого не помагало, хіба випорожнювало кишеню. Але сталося, як він казав, чудо. Майор, без витрати грошей, на курації большевицької тюрми зі 140 кг. з'їхав на 80, і то за два місяці. Зробився вродливим, струнким і легким як балерина.
Інший комічний випадок був із дідичем із Тернопільщини, Зубрицьким. Одного дня до камери силою впхали літнього чоловіка, очі якого зраджували панічний страх. Вони швидко бігали по в'язнях, то знову шукали наче затишного кутка, де можна б скритися, та такого ніде не було.
До нього підходили в'язні й щось говорили, але Зубрицький не відзивався, тільки кивав головою, або усміхався насилу, майже крізь плач. Треба було багато годин, щоб бідолаха заспокоївся. Ось що він оповідав про причину свого страху.
– На світі мені було відомо, – оповідав Зубрицький, – що московські енкаведисти пристосовують до в'язнів усякі штучки, щоб таким чином їх тероризувати. Мене арештували, підозріваючи, що я хотів утікати закордон. Коли переді мною відкрилися двері камери і я побачив в'язнів, у мені зродилося переконання, що мене кидають між божевільних. Я хотів тікати, але мене силою запхали до середини. В'язні в камері своїми рухами й виглядом очей скидалися на диких звірят у клітці, які, не маючи простору, – кружляли на місці.