Коли я подавав кромку хліба Омелянові Матлі, він поцілувався зі мною й побажав мені всього добра. Всі друзі отримали свої надпрограмові, заощаджені пайки хліба зі смальцем, і це було Різдвяне снідання.
Відспівали ми тихенько «Бог Предвічний народився», Дяків провів молитву й щойно після того кожний насолоджувався багатим сніданком.
Решта дня пройшла в особливій тиші, мабуть кожний був заглиблений у своїх тяжких думах, які пташиною рвалися на світ, на волю й там десь між рідними, друзями, може, й коло милої дівчини – шукали забуття тяжкої невблаганної тюремної дійсности.
* * *
Ніхто в камері не знав мого справжнього прізвища. Та одного дня до камери ввійшов Василь Єнжейовський із с. Мукань, Радехівського повіту. Це один із моїх друзів іще з польської тюрми в Золочеві, який сидів на лаві оскаржених разом зі мною. Коли він мене завважив серед в'язнів, почав підходити з радісною усмішкою і ледь-ледь не вимовив мого імени. Та вчасно похопився, зауваживши мій знак очима.
Я мусів пояснити йому, хто я тепер, і просив його, щоб часом не забувся та не кликнув мене по імені, бо тоді вся справа провалиться. Хоч за нього був певний, та душевний спокій і певність, що я себе добре законспірував, зрушилися.
Василь був добрим кравцем, тож обшивав і облатував усю нашу групу й на тому добре виходив, бо кожний із вдячности нагороджував його дрібочкою хліба або цукру. За нашим народнім мудрим прислів'ям: «Громада по нитці й бідному сорочка», так само часті окрушинки хліба для Василя були тією підпорою, що він менше відчував голод, а то й віддавав свою заплату хворим або дуже виснаженим друзям. Його кликали на допити ночами й били. Не раз приходив опухлий зі синцями. Тоді в мене було найбільше бажання довідатися, чи він часом не заломився. Та Василя очі все мені говорили, щоб я був спокійний.
Мене викликали кілька разів на нічні допити і я дивувався, що вони не були такі тяжкі, як можна було сподіватися. Обходилось кулаками й ударами чоботом у кістки нижче колін, і на тому кінець. Правда, кістки докучливо боліли і шкіра з часом вся посиніла, та я був задоволений, що обходилося без буків. Та коли одної ночі приблизно у грудні 1940 р. слідчий подав мені підписати протокол закінчення слідства, тоді я зрадів у своїй душі і подумав, що НКВД повірило моїй байці й обійдеться на засланні в Сибір. Від того часу мене лишили у спокої, на допити не кликали.
Через нашу камеру переходили різні люди. Одні відходили до транспортів на далеку морозну північ, другі приходили новоарештовані зі світу, а не раз попадали в'язні з інших львівських тюрем.
Тож одного разу до камери прийшов в'язень-поляк із Бриґідок, який був за фахом залізничний урядник. Я з ним познайомився і просив оповісти про умови життя у Бриґідськіи тюрмі і хто там сидів з українців.
Він подав багато українських прізвищ, а коли вимовив ім'я Ярослава Селезінки, я дуже зрадів і просив докладніше про нього оповісти.
Я ніколи не міг того забути, як д-р Я. Селезінка, хоч був головою повітової партії УНДО, мав відвагу кількакратно приходити на комісаріят польської поліції і вимагати звільнення мене від ув'язнення. Вся родина Селезінків залишила в моїй пам'яті гарні спомини.
З оповідання прибулого в'язня виходило, що д-р Ярослав Селезінка дуже добре духово тримався, хоч втратив усю свою надмірну вагу, голодував, але того ніколи по собі не виявляв. Цілий час був веселої вдачі, й через це його любили всі в'язні без уваги на національність. Він ніколи не нарікав на свою долю, яка так була безжалісна до нього, бож НКВД його арештувало в перших днях окупації ЗУЗемель москалями у вересні 1939 р.
Ближче про його справу прибулий нічого не міг сказати, бо властиво сам адвокат Селезінки не знав, за що його арештувало НКВД. Треба сподіватися, що його арештували за зготовлений заздалегідь список, як колишнього міністра військових справ Уряду ЗУНР, та про це нікому д-р Селезінка не говорив у камері, й дуже можливе, що до того часу саме НКВД Селезінки в тому напрямі не оскаржувало.
Траплялося, що арештовані сиділи довгими місяцями, й ніхто ними не цікавився. Сидів із нами теж учитель із Буська Вороновський, депутат до Верховного совета. Він добре тримався і молодших підтримував на дусі, кажучи: при тому: «Хвіст угору!».
Часом приходили нові арештовані, так зв. зв'язкові, яких спіймали на самому кордоні. Від таких ми мали різні відомості з-за кордону. Від одного з них ми довідалися, що Зеня Левицька й Лопатинський згинули на кордоні.
Сама Зеня розірвала себе гранатою, щоб не попасти живою до рук НКВД. Її старша сестра Галя була того часу арештована у Львові й таки першого дня в тюрмі прийняла отруту. Молодшу сестру Марійку так тортурувало НКВД у Замарстинівській тюрмі, що вона збожеволіла. Брат Юрій сидів зі мною в одній камері. Був дуже ідейний і відважний бойовик. Його прилучили до першого процесу Крайової Екзекутиви ОУН, в якій виступало дванадцятеро підсудних.
У тій групі мав виступати теж Павло Ґаба із Золочівщини. Як дійшла до нас відомість пізніше, всі (за вийнятком одного) були засуджені на кару смерти.
Про родину Левицьких можна багато писати за її жертовність і самовідречення для визвольної справи. В родині було більше дітей і всі вони, крім Володимира, Романа і одної сестри, згинули по-геройському в боротьбі за визвольну справу.
* * *
Одного дня після Різдва 1941 р. викликали на коридор Івана Сороківського, який через кілька хвилин вернувся до камери з актом оскарження, де було вичислено 56 або 59 обвинувачених. Як це сталося, що Сороківського з «койки», в якій він мав обов'язок прочитати акт оскарження, викликав один тюремний сторож, не завваживши того, що Сороківський вспів ще в койці вкласти акт за пазуху, ніхто не знав. Це була подія в камері великої ваги, бо ми мали змогу цей акт прочитати.
Годі пригадати всі прізвища, вписані в акт оскарження, але подам ті, які я зміг відтворити з пам'яті разом з Оленою Матлою й Дозьом Крупою.
Оскаржені: Іван Максимів, Арпад Березовєький, Андрій Вовк, Іван Сороківський, Роман Дяків (ім'я сумнівне), Михайло Думанський, Семен Думанський, Петро Думанський (трьох братів), Єднорог, Дмитро Слюзар, отець Берест, Микола Матвійчук, Матвійчук (Миколи брат), Горбаль, Володимир Комар, Олег Левицький, Михайло Пецух, Богдан Куницький, Богдан Гончарук, Теодозій Крупа, Станислав (прізвища годі пригадати, він на процесі особисто не виступав, прострілив себе в часі арештування, можливо, що помер), Тарас Коцюба і, правдоподібно, Юрко Гарук. (Він був бойовим хлопцем. На камері був один провокатор із Камінки, якого Юрко спровокував і під претекстом образи тяжко побив. Юрко відсидів 5 діб у карцері, але провокатора з камери забрали).
Жінки: Душка Ковалюк, Оленка Матла, Галя Столяр, Марта Грицай, Дарка Коверко, Люба Комар, Наталка Винників, Аня Боднар, Людка Малащук, пані О. Волошин (старша жінка), Ірена Пик – американська громадянка, Наталка Шухевич, Оля Попадин, Орися Безпалко (батько, адвокат із Золочева, сидів теж ув'язнений у Бриґідках), Марійка Наконечна, Соня Клак, Ліда Світлик, Пелагія Химка, Нуся Кохман, Стефа Брик.
Першим оскарженим був Іван Максимів, зізнання якого були обширні й обтяжували багатьох інших оскаржених. Потім по черзі кожному було подано провини, які можна зібрати в таких головних фактах: приналежність до ОУН, революційна дія проти «радянської» влади, (часто з посіданням зброї); пропаганда проти совєтської влади та звичайно шпигунство на користь ворогів народу.
Були подані зізнання кожного обвинуваченого. Пам'ятаю, що багато підсудних признавалося у приналежности до ОУН, але вважало це за національну гордість.
Були й такі, що не признавалися зовсім до жодних пороблених їм закидів, навіть тоді, як Максимів обтяжував їх у їхній присутності. Пам'ятаю, що відсотково дівчата трималися краще, відкидали всякі обвинувачення: Оленка Матла, Марійка Наконечна (16-літня дівчина), Наталка Шухевич, Орися Безпалко й ін. Із хлопців: Андрій Вовк, Думанські, Крупа й ін.
Можна ще згадати при тому, що коли Оленку Матлу викликали до «койця» читати акт оскарження, за пару хвилин до неї просто силою втиснули Ірену Пик, її тіточну сестру. Було замало «койців», і дижурному не хотілося Ірини Пик відпроваджувати до камери, тому він певно вирішив дати її «в комірне» до зайнятого «койця».