Як оповідала Оленка Матла, вони так утішилися собою, що, не зважаючи на те, що обидві тиснулися, як у домовині, не ставало повітря, вони зовсім не читали акту оскарження, який мав понад 50 сторінок машинопису. Провели час весело, оповідали про знайомих, які сидять ув'язнені, про різні історії, нові і старі, а найменше говорили про саму справу, яка їм стелила дорогу на другий світ, або в найкращому випадку на далекий Сибір.
Судова розправа почалася 17-го січня 1941 р. Того дня ранком із нашої камери вивели Арпада Березовського, Івана Сороківського, Тараса Коцюбу і Юрка Гарука. Згадані вже до нашої камери не вернулися. Про їхню долю в тюрмі ми мало довідалися, знали, що багатьох дівчат і хлопців засуджено на кару смерти.
Генеза самої справи була така: приблизно в серпні 1940 р. КЕ ОУН мала своє засідання (понад десять осіб) у помешканні Ірини Мороз на кол. площі Бема, вікна якого виходили на площу.
Засідання проводив Йосип Грицак, кол. член КЕ ОУН у роках 1934-1936. Поблизу вікна сидів «делегат» із закордону в товаристві якоїсь людини, яка ввесь час була обернена обличчям до стіни. Приявні приймали це, як засіб конспірації, щоб ніхто не бачив виразно обличчя. В опінії Онуфрія Максимова, учасника того ж засідання, (нині члена ОУН (м), тим «делегатом» був Ярослав Горбовий, якого спіймало НКВД при переході кордону і встигло зручно його перевербувати на свій бік.
З того виходить, що НКВД знало про засідання КЕ і на всякий випадок підставило Горбовому «товариша», співробітника большевицьких органів безпеки. Можна припускати, що НКВД у тому часі було на поготівлі й на випадок, коли б Горбовий захотів остерегти приявних перед небезпекою, тоді все одно ніхто не був би оминув арештування або смерти. Я. Горбовий міг остерегти друзів, але, знаючи цілу ситуацію, того не хотів зробити, надіючись на помилування. Напевно большевицьким органам безпеки йшло теж про те, щоб мати докладний звіт із нарад КЕ ОУН.
Учасники засідання розійшлися приблизно опівночі, а вже другого дня, мабуть першого вересня, почалися масові арештування. Арештовано майже всіх учасників засідання, крім Онуфрія Максимова та Арпада Березовського. Останнього арештовано дещо пізніше. Онуфрій Максимів виїхав закордон і тому зберігся. Він оповідає, що на засіданні КЕ ОУН тоді було двоє людей того самого прізвища Іван і Онуфрій.
30. ТЮРЕМНІ БУДНІ
Понад один рік ми сиділи в тюрмі й ніхто нами не цікавився, щоб дати нам купіль, чи вивести на тюремне подвір'я на кілька хвилин подихати свіжим повітрям. Та сталося «чудо», як ми то назвали.
Одного дня в камері нас поділили на групи і випровадили до купелю. Надворі був сильний мороз. Нам казали розібратися в льодовій почекальні, а всі наші лахи забрали до дезинфекції. Ми дубіли від холоду, аж урешті нас пустили під душ, який напереміну був надто холодний, або такий гарячий, що парив тіло. Це просто був рід іще одних тортур.
В руки кожному давали кусничок мила, не більший за шкільну радирку, але тонший. Одначе мокрий шматок мила ніяк не тримався долоні, по кількох секундах виривався з рук і відпливав у канал. Рука залишалася без мила, а в серці великий жаль, що не було чим розпустити грубої верстви бруду, яка насіла на цілому тілі. Втрату того кусничка мила людина відчувала так, якби нагло втратила половину свого майна.
Така купіль тривала не довше десяти хвилин. Рушників не було, щоб осушити тіло. Ми мокрі ввійшли до льодової почекальні й там застали купу наших продезинфекованих лахів. Все було поперемішуване й забирало доволі часу, щоб віднайти свої речі. Все пом'яте і смерділо розпареним брудом, шкіряні речі, як кожухи чи хутряні ковніри на куртках, приходили до власника у вигляді мініятюр, у порівнянні до нормальної величини, покорчені й нездатні більше до вжитку. Нормальний кожух ставав, наче на більшу ляльку, а шкіряні рукавиці не довші були як 6 см.
Спершу ми не могли вийти з дива, аж пізніше догадалися що для дезинфекції уживано високої температури й тому то так усе, зроблене зі шкіри, покорчилося.
Від того часу почали теж нас виводити на тюремну прогулянку. Час і дні ніколи не були унормовані. Для в'язнів зовсім не існував жодний правильник, і в'язень ніколи не знав, що йому правно належиться і з яких привілеїв може користати в тюрмі. Про тюремну читальню й бібліотеку навіть думати не було можна. Розділювання харчових пайок також відбувалося не в унормованому часі. Але зате дуже справно діяли слідчі, які мінялися на три зміни, і бюра тортур, пониження та насильства діяли кругло 24 години на добу.
Для в'язня не було спокою ні вдень, ні вночі. Треба було чекати 1-го травня, або річниці жовтневої революції, щоб в'язні знали, що їх у тих днях ніхто не кликатиме на допити. Дві ночі в році можна було лягати спати з більшою надією, що ніхто не викликатиме з камери. Але й це не означало повної певности спокою.
Все інше, поза слідчими органами дії, не було унормоване ніякою мірою. Дехто міг отримати передачу із світу, але більшість навіть не могла про це мріяти. Не раз треба було ломити собі голову, які норми, параграфи й тюремні звичаї мають вплив на контакт в'язня з родиною. Того питання ніколи ніхто не міг розв'язати. Якщо когось арештували із грішми, то клали їх до депозиту, й за них власник міг купити більшу кількість сухарів та цигарок, але й тут не було визначеного часу. Та таких щасливців із грішми в депозиті було дуже мало, кілька на сто.
Гігієнічні умови в тюрмі були жахливі. Ніхто й ніколи не давав чистої білизни, мила, води бракувало, й це був добрий ґрунт для вирощування вошей, які часто переносили тиф і в'язні у великім відсотку вимирали в шпитальці.
Енкаведисти ніколи не дбали, щоб людина могла жити хоч би приблизно по-людському, треба було животіти, або гинути. Коли більше число в'язнів вмирало, це теж не було за пляном, бо в'язня треба було стріляти в потилицю.
Тож перед усякими поважнішими заразливими хворобами адміністрація боронилася. В'язням почали давати серії застриків проти заразливих недуг. У Замарстинівській тюрмі був лікар-жид, якому було байдуже до уколів тупою голкою, зрештою, який теж виконував тільки намічений плян. Хоч називав українців епітетом «ти буржуазний націоналіст», то оповідала одна подруга Оленки Матли, що у випадку її недуги в тюрмі на сильну авітамінозу цей лікар (він теж лікував і в Бриґідках) робив усі можливі спроби, щоб її рятувати. Виявляв навіть співчуття, але був безрадний через умови, які панували в большевицькій дійсності.
Коли я вже згадав хворобу Оленки Матли, то тут теж хочу згадати про її подругу в камері із того ж самого політичного судового процесу, Орисю Безпалко.
Після відчитання вироків, Орисю Безпалко й Оленку Матлу та інших відвезли до тюрми у Бриґідках. В камері, до якої їх дали, сиділи теж і жінки, арештовані за кримінальні проступки. Виглядало, що це страшне вуличне шумовиння є бездушне і без людського милосердя супроти інших, а особливо проти політичних в'язнів. Одначе сталася дивна подія.
Коли струпи покрили ціле тіло Оленки, Орися виявила стільки героїзму й відданости для своєї подруги, що довершила дійсного чуда. А було так.
Адміністрація зовсім не цікавилася безнадійно хворою, й на вимогу Орисі, яка стукала до дверей кожного ранку та вечора, домагаючись забрання Оленки до шпитальної кімнати, адміністрація була глуха.
Тоді Орися не тільки виєднала найкраще місце в камері для Оленки, але у скорому часі підготовила всіх кримінальних в'язнів у камері до солідарности в обороні хворої. Одного ранку всі жінки-в'язні, включно з польками, зголосили невідкличну голодівку, поки Оленки не візьмуть на лікування до шпитальки, й це помогло.
Коли ціла камера другого дня також відмовилася взяти харчів, адміністрація забрала Оленку Матлу до шпиталю.
Хто знає тяжкі життєві умови в тюрмі, хто знає, який панував тоді голод, хто знає поставу кримінальних в'язнів до політичних – цей мусить оцінювати акцію Орисі Безпалко, як чудо. Бо тяжко було повірити іншим камерам, що така молоденька членкиня ОУН могла вплинути на ввесь кримінальний елемент, для якого пайка хліба становила неймовірну ціну в тюрмі. Голодувати майже два дні в обороні політичного в'язня, це було неймовірно дивне, й це треба завдячувати Орисі Безпалко зі Золочева.