Я намагався скупчити свої думки й відгадати, що зі мною сталося. Думки плуталися, переривалися. Помалу почав відчувати біль на тілі і в костях. Урешті я вповні собі освідомив, що коло мене діється. Постаті вже стояли коло вікна, за яким весело гралися ранішні проміння сонця, мерехтіли відблисками мільярдів зірок на засніженому протилежному даху.
Мені стало так боляче на душі, таке бажання опанувало мене за волею, щоб втішатися нею, як ті горобчики, що хоч змерзли, але весело цвірінькали на телефонічному дроті. Все на світі втішається волею, тільки не український нарід і невідоме число таких, як я, по різних тюрмах. Чому на мене сходяче сонце наводило таке бажання жити й бути на волі, а рівночасно приносило душевний біль?
Ще колись малим хлопцем я відчував, що коли сонце сходило, мені все на душі ставало легко, життєрадісно, навіть тоді, коли ранішня роса морозом щипала мої босі ноги на пасовищі. Та коли сонце щедро розсівало свої проміння в ранішньому тумані, що снувався понад сінокосами, мені також тоді ставало так любо й радісно, і я не жалував того, що мене будили скоросвіт гнати корови.
Чому ж, властиво того ранку, перші проміння сонця впливали на мою душу так боляче? Я починав чути виразніше голоси, перехожих на вулиці по замерзлому снігу, який скрипів під ногами, і відчував теж іще більший біль голови й тіла. В ухах шуміло і я якось притуплено дивився на калюжу води на підлозі.
– Будеш говорити правду? – понеслося від вікна.
– Я кажу правду, – з великим зусиллям видобув я із себе голос, такий для мене чужий і далекий. Язик чомусь ворушився ліниво, щелепи були не мої.
– Ти дурню, слухай мене! – полковник узяв крісло і сів напроти мене. – Ти не витримаєш, ми не таких мали, а вони співали, як солов'ї. Ми терпеливі, будемо тебе тримати хоч би десять літ, не дамо тобі ні жити, ні вмерти. За той час будемо з тебе тягнути кишки, одна за одною, помаленьку й довго. І ти таки признаєшся, скажеш усе, що знаєш, навіть те чого не знаєш. Ти не Коновалець, не Бандера, щоб по тобі дзвони дзвонили по всій Україні. Згинеш марно, й ніхто не довідається, що ти герой, – глумливо перекривився полковник, – нишком поховаємо тебе десь під плотом, могили ні сліду, тільки на тому місці заросте кропива й нікому навіть на думку не прийде, що там твої геройські кості. Такий кінець чекає тебе, А якщо скажеш всю правду, покаєшся – помилуємо й житимеш на волі. В тебе ж дівчина була? Глянь через вікно на світ, він веселий, жить не те, що за панської Польщі, Подумай! Твоя доля у твоїх руках. Запевняю тебе, що так чи інакше ти нам скажеш усю правду. Ми знаємо, що ти полякам не признавався, відмовився зізнавати, але усвідоми собі, що ми не польська поліція, ми енкаведе, ти добре знаєш, хто ми. Отож, говори правду!
– Я все сказав.
– Дурак! – грізно сказав полковник і зірвався з крісла. Кілька ударів по голові, і я знову лежав на землі.
Мене посадили на крісло. Я став байдужий до всього, не думав, що зі мною станеться. Найбільше боявся заломатися…
Ще раз збуджував постанову: «Витримати до кінця, згинути, а не здатися!» Мене тривожив здогад, чому слідчий назвав Коновальця й Бандеру та дзвони по всій Україні? «Невже ж – приходила тривожна думка – і Бандеру могли вбити подібно, як Коновальця, бо чому ж би мали по ньому дзвони дзвонити по всій Україні?»
Із задуми пробудили мене дальші слова того ж полковника.
– Слушай, завтра, найдалі післязавтра, тут буде перед тобою вся родина твоя й Федора Кононовича. Напевно родина Федора не візьме тебе за свого сина, а твоя – хоч би до тебе не признавалася, то знай, що всім їм буде такий кінець, як тобі.
Це була найтяжча гармата полковника, який стрілив цільно й безпощадно. Аргумент полковника був переконливий, і про здійснення його не було в мене найменшого сумніву. Що їм знищити безслідно ще дві родини?
Я побачив дійсний образ перед собою, заплакані очі матерів – Федькової і моєї, сестер, братів… Відчув, як мене гризтиме сумління, що через мене даремно пропали мої найдорожчі і близькі. Щеміло серце тяжким болем. Щось давило в горлі…
Я збирав усі свої сили, щоб не заплакати перед катами, які знищують українських революціонерів, знищують і всю родину. Найбільше мені було боляче, що через мене може згинути вся родина Федора. Бо коли вже її переведуть через мури в'язниці – немає надій, що можуть звільнити на волю. Тоді вже буде запізно, хоч би я які зусилля робив і ласки запобігав у слідчих. Надто добре я знав характер слідчих органів московського окупанта.
В душі вирував неспокій за долю найближчих, за батьків, які стільки зазнали прикростей і болю через мене. Чи могли б вони мені простити таку велику трагедію двох родин? О, як тяжко було… Думки блискавкою протинали мій ум, здавалося, що переживаю, як дійсність, моє минуле і ясно бачу безвихідну ситуацію …
Я вже не вагався… Я вирішив признатися, хто я і чий син. Таким чином врятую хоч родину Федора. Ради них я готов був перейти все, що найгірше, аби сумління було чисте.
Ще мить застанови, як продовжувати свої зізнання, коли визнаю своє правдиве прізвище? За тим пішла друга постанова: про ОУН, друзів, завдання, з якими ми йшли в Україну ані словом! Це для мене було ясне, й мені наче полегшало на душі.
– Так, я є той Щетина, що його акти судового процесу за Польщі маєте у своїх руках.
А все таки стало якось прикро, соромно, що піддався внаслідок шантажу слідчих і розкрив те, що так у таємниці зберігав понад рік часу. Та – тоді знову потішав себе – це в ім'я волі Федорової родини.
– Ну, да, канечно, тепер будеш говорити все! – із задоволенням не то ствердив, не то спитав полковник.
Рожеві проміння на вікні вже перемінилися в ясносрібні, які наче із прожектора продиралися через простору кімнату, протинаючи синявий дим цигарок.
Мені подали напитися води і я пив помаленько, монтував нові зізнання. Почав від того, що польська поліція арештувала мене, й суд засудив без доказів, тільки на підставі вимушених зізнань кількох підсудних, які на розправі відкликали свої попередні, обтяжуючі мене зізнання. Фактично я до ОУН ніколи не належав. Вийшов на волю 1939 року з тюрми у Сєдльцах, лишився на Холмщині учителювати, бо додому вже не міг прийти через кордон над Бугом. Коли в січні німецька адміністрація закрила школи через нестачу палива і я лишився без засобів до життя, вирішив перейти кордон нелегально й піти до батьків на постійне життя.
Перед кордоном я стрінув чоловіка, який назвав себе Сосновським, що вертався з полону і хотів теж перейти кордон. Мені впала думка представитися йому, як Федір Кононович, і ніби то я теж вертаюся з полону та хочу перейти кордон. А подав я йому фальшиве прізвище тому, що не знав, хто є ця людина.
Після переходу кордону недалеко від Сокаля, я попав у руки пограничникам і вважав, що краще буде далі триматися моєї фальшивої історії з Федором, бо Федір дійсно сидів у полоні, не мав нічого спільного з тюрмою.
Московські пани спокійно слухали моєї розповіді й іронічно підсміхалися, киваючи при тому своїми головами, пускали синій дим із цигарок понад голови й не спускали мене із своїх очей.
Полковник із повагою, гідною військового старшини, підійшов до мене і вліпив свої набряклі очі в мої зіниці. Дивився пильно й довго. Я спокійно витримав його погляд до кінця, й мені було дуже цікаво, що вичитав він для себе корисного з моїх очей.
– Врйош із початку до кінця, – випалив спроквола полковник, – та побачимо, як ти говоритимеш завтра.
Поглядом дав знак слідчому, який узяв мене під руку й запровадив до камери.
Очі співмешканців камери звернулися до мене, кожний відгадував у душі, що могло статися, що так довго тривало переслухання. Співчутливі погляди друзів огріли зболілу душу. Подали мені холодну каву і хліб. Не до снідання мені було. Змучений сів я під стіною коло вікна, й не сходила з голови тривожна думка про долю батьків і рідні. Я боявся, що слідчі збагнули мою слабу сторону у відношенні до родини, схочуть і надалі шантажувати мене нею та вимагати правдивих зізнань. Тільки на Бога міг покладати свої надії, щоб був милостивий для мене і дав сили витримати та гідно, без плями на сумлінні померти. В молитві я дуже просив Всевишнього і Пречисту Діву, щоб не опускали з своєї опіки моєї рідні.