Пройшло кілька днів у нервовому напруженні. Друзі хотіли знати, що було на переслуханні, а я чомусь перед ними приховував що мене розкрили, так і лишився я для них Федором. Так було краще для мене з різних причин. Міг би хтось знати про мою діяльність в ОУН на Грубешівщині й нехотячи виговоритися перед іншими. А того я найбільше боявся. Боявся, щоб НКВД не мало якихнебудь додаткових аргументів про мою організаційну роботу після польської тюрми.
Одного разу до мене підійшов Гриць (прізвище я забув) із Радехівщини, мабуть із села Волиці, і спитав мене, чи я не знаю, що сталося з Богданом (тобто мною), який теж походить із Нивиць і був засуджений польським судом на 12 літ тюрми.
Прикро було говорити йому неправду, бо це був дуже характерний бойовик ОУН, але не було ради. Я сказав, що це мій тіточний брат і що він правдоподібно загинув від бомби в часі вибуху німецько-польської війни.
Гриць жалував мене і висловив надію, що, може, він (тобто я) живе й він ще колись його побачить.
При своїм крутійстві я не міг Грицеві дивитися у вічі.
В тому часі з камери викликали «с вещами» (із власними речами) Омеляна Матлу, з яким я дуже дружив, якого я полюбив від щирого серця. Як не раз згадувалося, він мені співав своїм добрим баритоном «Гетьмани, гетьмани…», або «Як почуєш вночі край свойого вікна…»
Та годі було застановлятися над такими сантиментальними справами, в моєму серці бушував великий неспокій, який закінчився тим, що мене за кілька днів теж викликали з речами з камери. Та які там речі? Торбина із запасовою пайкою хліба, одна запасова сорочка, щіточка до зубів, уже стерта, якою чистив зуби звичайним московським милом, що не раз зберігав із лазні. Надягнув на ноги добрі ще черевики Миколи Свистуна і пригадав собі його слова: «Бери ті черевики, вони тебе винесуть з найбільшої халепи». На моїх устах заграла іронічна усмішка, але в серці післав Миколі мої найщиріші побажання й успіхів у підпільній роботі.
Непомітно помацав язичок від черевиків і ще раз переконався, що зашиті доляри спокійно там лежать. Штани на мені були на 15 сан. коротші, їх подарував мені один друг із Кам'янеччини, бо мої «пумпи» вже давно розлізлися. Добру блюзу вдягнув на себе і пригадав собі штани від неї, які котрийсь енкаведист потягнув собі з мого наплечника. Ото все було моє добро.
Прощався я в поспіху. Дехто стискав мені руку й висловлював надію, що, може, йду на волю, дехто переказував повідомити його рідню. Із Грицем поцілувався, він переживав мій відхід із камери. Кинув усім: «Не забувайте!» і вийшов із клуночком на коридор.
Перед порогом тюрми стояв зловісний «чорний ворон». Була це крита сталева буда без найменшої ознаки віконечка чи іншого вентилятора. Єдине мале віконечко із сильними ґратами видніло на дверях, які відчинялися ззаду й чорніли своїм отвором, у який я увійшов. Всередині були ще одні вузькі двері, що вели до вузького коридора, з якого заходилося у щільно закриті клітки без світла й вентиляторів. Шарудіння за стінкою вказувало, що там був сусід, який очевидно не був певний своєї долі, так як і я.
Коли вже всі клітки були виповнені, «чорний ворон» рушив, і я тільки по закрутах міг приблизно орієнтуватися, в якому напрямі ми їхали. Мотор сильніше працював під гору, і я думав, що ми їдемо Городецькою на головний двірець. Та авто зробило поворот наліво, і я втратив укоротці орієнтацію.
Мене висадили із дверей просто у браму якоїсь будівлі. З обставин і рухів енкаведистів я догадувався, що це якась тюрма.
По всіх формальностях і вписах до реєстру нової тюрми та прикрих обшуках, мене запровадили в сутерени до невеликої камери, де я застав двох мешканців, молодих хлопців. Пам'ятаю, що один із них називався Цибульський. Цей молодший Цибульський не мав нічого спільного з Цибульським, який за польської окупації замордував молоду дівчину й тіло кавалками виносив до парку. За це був засуджений на досмертну тюрму, і його знають українські націоналісти, – в'язні з тюрми «Святого Хреста». Цей Цибульський, з яким я познайомився, був дуже симпатичною людиною, сильної будови, чорнявий і завжди усміхнений. Походив десь із-під Городка. В камері я довідався, що це тюрма на Лонцького, яка мала ще додаток «спецотдєленіє». Про ту тюрму ми знали на Замарстинові, й опінія про неї наводила страх на в'язнів. Недармо НКВД назвало тюрму на Лонцького «спецвідділом». Там давали в'язнів непокірних, завзятих і незломних. На думку слідчих, там в'язень мав заломитися, каятися і просити ласки. На це слідчі мали відповідні засоби, способи та різні рафіновані слідчі практики, так що часто їм удавалося людину зламати.
Кілька днів я сидів у камері, й мене ніхто не викликав на допити. Та врешті прийшов той вечір, якого я очікував у нервовому піднесенні. Такий нервовий стан більше людину вичерпував, ніж самі допити. Тож я таки дійсно хотів того початку невідомого слідства на «спецвідділі».
Повели мене крутими сходами й коридорами до кімнати слідчого. За столом сидів той самий слідчий, що переслухував мене на Замарстинові. Спокійно, не поспішаючись, слідчий питав усе від початку, писав мої відповіді і здавалося, що «спецвідділ» різниться тим від інших тюрем, що слідчі поводяться чемніше і спокійніше, та, я б сказав – культурніше.
Так мене дотримав до години 5 ранку й відпустив до камери. Не чекаючи сніданку, я поклався й заснув одразу.
Та недовго я втішався солодким сном. Близько 9 год. ранку мене знову забрали на допит і тримали до 5 години вечером. Я нашвидку з'їдав зимну зулу з обіду і хліб та спішив заснути.
Але знову о 9 год. вечора мене забрали на допит, який тривав до ранку. Я скоро збагнув, що це перший етап, щоб мене позбавити нормального відпочинку, і тим чином впливати негативно на нервову систему.
Вже по кількох днях я спав, сидячи на кріслі у слідчого. Тоді він мене розбуджував штовханцями й ударами в ноги нижче колін. Годинами не раз слідчий і словом не заговорив. Та спати не давав, того він пильнував. Мене охопило бажання сну, я на хвилину закривав тяжкі повіки і з насолодою думав про сон, який ні на часок мене не лишав.
Я почав порівнювати, що є гірше для людини: голод чи насильне позбавлення сну? Прийшов до висновку, що гірше є, коли людину позбавляється можливости сну. Я хоч міг кілька годин спати рано по нічному переслуханні й кілька годин після денного, але все таки це не було нормальне для організму, який звик до 10 годин нормального сну вночі.
По кількох днях я не міг зразу заснуги, коли поклався до сну. Вся нервова система була в напрузі, я думав про те, що зараз мене знову збудять і знову мука від недоспання. І власне тоді, коли я міг спати, я спав нервово, чув, що в камері говорять, мучили мене погані сни і я вставав із болем голови, заворотами й охлялий. Я марнів на очах. Не радо я брався до їжі, а як їв, то без смаку.
А слідчий усе одне й те ж саме: «Говори правду, засудимо на роботи, відробиш і будеш вільний громадянин». Він зображував усі найкращі для мене перспективи в майбутньому, тільки треба було признатися І всипати всіх друзів, але мене не цікавила тоді гарна майбутність. Я думав про те, щоб зберегти свою гідність, честь людини і члена ОУН.
Не раз закрадався сумнів, і я ставив собі питання, чи витримаю я довго, чи взагалі є можливим витримати й не піддатися рафінованим методам НКВД? По таких роздумуваннях я отямлювався, відганяв від себе чорні думки і пригадував собі таких героїв ОУН, яких не так тортурували, а вони гідно витримували до кінця.
Та найбільше мене скріплювала думка про Провідника С. Бандеру, який, прикутий до стіни в темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався. Чи ж можна завести його надії, які він поклав на нас, виряджаючи в підпілля на Україну? «Ні! – казав я собі твердо. – Духа людини не легко зламати». І я знову тримався бадьоро, весело, слідчі дивувалися і змінили методу допитів.
Одного разу мене завели в ясну малу кімнату. Яскраве світло електричної лямпи відбивалося від білих стін, але не було видно вікна. По кутах стояли якісь дивні апарати. Мене посадили на кріслі, і я лишився сам.
За пару хвилин один з апаратів загорів різким світлом рефлектора, зараз другий, третій. Через кілька хвилин я відчув, що на мене з усіх боків світять світла рефлекторів. Глянути відкритими очима, значить осліпнути. Тож я стиснув повіки, через які все одно доходило яскраве проміння. Переді мною ставали великі червоні кола, які прибрали велетенських розмірів і танцювали, скакали, починаючи мінятися в барвах. Зелені, фіолетні, що зливалися в одну чорну пляму. То знову роздвоювалися й меншали кола, міняючи барву, щоб із більшою швидкістю затанцювати, або відображувати якісь макабричні фігури, чи передпотопові потвори, які зближалися, росли й темною плямою закривали все інше. Або мільярди маленьких зірок сріблом і золотом мерехтять і підскакують, здається, що скачуть таки в самому мозку.