В тому часі ми пізнали одного дижурного з коридора, молодого енкаведиста, якого чомусь кликали Ванькою. Він виявляв до нас настільки зрозуміння, що часом давав сірники чи трохи махорки.
В камері нас сиділо вже сім в'язнів, усі українські націоналісти. Це були ті члени ОУН, що ніяк не заломлювалися під фізичними тортурами.
В тюрмі різно говорили про московсько-большевицьке судівництво. Одні казали, що большевики не пристосовують уже кари смерти, а звичайно засуджують на довгі роки тяжкої праці, що рідко коли дехто вертається на волю.
Інші знову твердили, що НКВД далі засуджує на кару смерти політичних в'язнів при помочі «тройки», яка урядує у приміщенні тюрми ночами. Більшість політичних в'язнів, переважно українців, постійно дістає кару смерти, яку виконують скрито перед в'язнями і зовнішнім світом.
Я не вірив у гуманність НКВД, яке вже багато разів виявило себе безоглядним у відношенні до в'язнів, що їх приносили до камери по переслухуванні й за кілька годин такі жертви вмирали з тяжких побоїв.
Вкоротці ми мали змогу переконатися, чи дійсно знесена кара смерти в СССР. Одного досвітку котрийсь із в'язнів заглянув через вікно, за яким був підозрілий шерех. Ми по черзі обсервували рух осіб і їх роботу. Із приміщення тюрми виносили трупів і клали на вантажне авто. Опісля посипали піском дорогу, якою носили трупів. Ми здогадувалися, що прикривають сліди крови.
Авто рушило й виїхало з подвір'я. Отже виходило так, що закон знесення смерти міг бути для форми перед світом, а «тройка» робила таку ж саму «мокру» роботу в казематах тюрми, що колись ЧК і ҐПУ робили без скрупулів явно. Суть та сама, тільки змінені методи.
Той образ навівав на нас сум, кожний думав, що і на нього колись прийде така черга.
Декілька в'язнів із камери забрали, й вони більше не вернулися. Прийшли нові, але не зі світу, а із Замарстинова і Бриґідок. Новин зі світу ми не мали жодних. Хтось приніс вістку, що большевики зайняли Буковину й там арештують українських націоналістів. Декого з Буковини привезли до Львова на Бриґідки. Про війну з німцями в'язні говорили постійно й надіялися її скоро. Це переходило часто у хворобливу уяву. Люди навіть говорили про час вибуху війни. Це зрозуміле, бо кожний мав надію в такий спосіб вийти на волю. Час ішов, і я не зчувся, як прийшов травень – місяць, який найкраще відображував відновлену природу до нового життя. Місяць, який приносив нові надії на краще тим, що мерзли із браку одягу, тим, що голодували з недостачі харчів. Тільки нам не міг принести жодних надій. Сама згадка про місяць травень, наводила спомини з дитячих літ.
Кожного вечора вся дітвора села бігла до церкви на маївку. Дівчата з лілеями в руках клячали по обидвох боках престола Матері Божої. Яка ж Вона була прекрасна в синіх шатах із білим пояском, стоячи на земному гльобі, лагідна її усмішка приковувала мій погляд. Я ніколи не міг доволі надивитися. Мені все здавалося, що Вона дивиться тільки на мене і не раз увижалося, що її уста ледь ворушаться в божеському усміху.
Тож не дивно, що я любив сісти в куті камери, замикатися в собі, далекий від гамору решти в'язнів, і з найбільшою насолодою у своїй уяві відтворював образ Матері Божої з-перед 20 років, Відчував найменші деталі, образ ставав у повному вигляді, зі свічками по боках. І я молився, часто своїми власними словами, з вірою, що тільки за ласкою Матері Божої витримаю всі наруги й лишуся до кінця людиною. А, може, й діждуся волі – не раз засилав таке прохання до моєї Опікунки.
Та чи не забагато я жадав від Неї? – ставив собі питання. Одначе воно все насувалося на думку, хоч не раз не хотів про це думати. Так якось само, підсвідомо виходило, і я знову молився за волю, може сотий раз із черги.
32. БРИҐІДКИ
Одного передполудня мене несподівано викликали «с вєщами». Двері не закривалися, енкаведист стояв і не зводив з мене очей. Я нашвидку попрощався із друзями й вийшов на коридор.
Формальні розписки на вартівні, і я скоро опинився в «чорному вороні». Машина забурчала й рушила з подвір'я. Кілька закрутів, і ми виїхали на рухливу вулицю. Шум автомашин і дзвінків трамваїв нагадували мені світ і волю. Мені так дуже хотілося почути мову перехожих, чи говорять вони українською, чи, може, московською, ворожою? Але даремні були мої зусилля, поза різким скреготом трамваїв на закрутах і шумом моторів – нічого більше не чув.
Двері відкрилися, і я увійшов просто у коридор масивної будівлі, яка нагадувала тюрму. Годі було сказати, яка це була тюрма. Камера, де я опинився, скидалася радше на барліг, ніж на камеру. Розміром своїм була дуже мала, менша за нормальну поодинку. На долівці кілька розкиданих лашків, перемішаних із дерев'яними мисками й ложками, яких було, мабуть, чи не три пари. Не пригадую, чи було яке вікно, та світла від лямпи було досить. На стінах не було жодних знаків, ані підписів, енкаведисти їх докладно позішкрябували.
Я сів на підлогу і взяв до рук миску й ложку, які були розмальовані кольоровими квітами. Годі було відгадати, як давно була в мисці страва. Хоч миска не мита, але докладно-вилизана. Ложка округлої форми була для мене новим узором, такої ще не бачив. На підлозі я побачив кілька сухарів, і це на мене гарно вплинуло, мій настрій покращав.
Та скоро я зорієнтувався, що це «камера смертників». Нормально жодний в'язень не лишив би сухарів у камері, це був великий люксус. Це міг лишити тільки такий в'язень, який чекав із повною свідомістю, на свою смерть. Тож не до їди йому було. Та все таки я почав ліниво гризти сухарі, погриз усі й наче бадьоріший став.
Після нового впису в тюремний реєстр, я йшов коридором попри вікна, вміщені на висоті двох метрів від підлоги, а знадвору доходив вуличний рух, і я догадувався, що мене привезли до Бриґідок. Сходами вийшов на перший поверх, скрутив ліворуч і попав до першої камери від сходової клітки. На дверях було ч. 46.
Дижурний впхнув мене до середини і тріснув масивними дверима. На мене спрямувалися погляди десяток в'язнів, які тільки на мить притихли і знову почали гомоніти та рухатися в гущі. Гамір усе зростав, дехто підходив і питав мене, з якої я тюрми. Пізнавали в'язня по бороді, якої вже не стригли кілька місяців, і по блідому набряклому лиці. Так в'язні все виглядали. З розмови я зорієнтувався, що в камері сиділи теж і польські в'язні. Я безцеремонно пропхався аж до вікна, щоб менше нюхати смороду від «параші», яка все мала своє традиційне місце в куті коло дверей. Майже під самим вікном я присів і почав обсервувати в'язнів.
Вікно високо над головою визначувало границю між світом і тюрмою. Через вікно видно було синє небо й білі хмаринки різних форм. Можна було собі витворювати із хмарин якусь подібність до високих гір, або образ великої потвори, а часом навіть і людської голови. Все це непомітно пересувалося, мінялося і зникало за рамами вікна.
Ніхто мене не викидав із того місця, і я догадувався, що в камері немає старости. Я сам собі визначив місце. Близькість вікна це здоров'я в тюрмі, і краще працює людська уява. Любив я вікно, а ще й таке, на якому не було тюремного коша. Через нього можна було побачити часом яструба, що шугав на волі, високо під хмарами. Часом ластівка ліпила гніздечко десь під дахом і я міг спостерігати, як вона ганялася за комахами, щоб накормити своїх діточок. Чути було вереск малят, як ластівка надлітала з поживою у дзьобку, кожне хотіло дістати перше хробачка чи комаху.
Тоді мимоволі насувалося на думку, що Всевишній створив світ і дав можливості свобідно жити всім істотам. Українська нація була створена теж Божою всемогутністю, яка мала вже згори Богом дане своє призначення. Творила свою державну будівлю, плекала свою культуру, ширила християнську віру й часто боронила свої здобутки, надбані століттями її найкращими синами. Чужого не хотіла. Та злоба сусідів пхала їх воєнними походами в Україну. Вороги часто руйнували «гніздечка» мирних, але хоробрих українців, які не мали змоги розвести своїх родин, як маленька ластівочка під стріхою.
Не раз хотілося мені бути малою ластівкою й полетіти через грубі ґрати вікна ген аж під ті сиві хмари. Та це було тільки хвилеве забуття, яке переходило в дитячі мрії незнаних світів, щоб хоч на хвилину забути погану дійсність.
Наразі переді мною снуються або сидять на підлозі нові незнайомі, із зарослими обличчями блідожовтої барви і, з гарячково палаючими очима люди. До мене приступив в моєму приблизно віці в'язень, привітався і спитав, з якої тюрми мене привезли. Я все був обережний щодо незнайомих осіб, боячись провокаторів, але тим разом людина на мене зробила гарне враження й мені подобалася. Дуже шкода, що забув її прізвище.